І. Ткаченко. "Переможець". В. 29,5. Одеса. 1946. Фарфор, розпис.
"Тогда был жуткий год: 1946 - 47, мы фактически голодали. Кусочек хлеба по карточке выдавали на два дня. Стипендия была маленькая, на нее ничего нельзя было купить. Мы голодали, но работали и учились беспощадно. Одержимо буквально. Я пребывал в какой-то эйфории, постижении того, что такое искусство, что являют собою музыка и балет. Ходил на концерты, на лекции по музыке. Очень часто посещал театр или в опере пропадал. Процесс осознания искусства у меня происходил именно в Одессе, я жадно пытался усваивать все его стороны. Я сразу бежал туда, где что-то происходило: мне было интересно,"- рассказывает в интервью Николай Рапай об учебе в Одесском художественном училище (ОХУ), скультурное отделение, которого он закончил в 1951 году. - В Одесском училище был очень высокий уровень преподавания. До войны это было не училище, а институт, причем с хорошими кадрами. Живопись, скульптуру и рисунок у нас преподавала профессура. По сути, мы учились, как в институте. Когда уже в Киеве я учился в институте, то не имел такой школы, как в Одессе.
Очень запомнился Михаил Иванович Жук, до войны он был знаменитым авангардистом. В те времена художников его стиля называли формалистами и всячески их преследовали. Если взять тех же бойчукистов, их высылали и расстреливали. При этом всем, он каким-то образом уцелел и преподавал у нас. Ему как-то удалось тихо устроиться – так, чтобы его не трогали. Когда я жил в Киеве, я специально ходил в библиотеку посмотреть его репродукции в журнале «Нова ґенерація», который издавался в 1936-37 году. Увидев репродукции, я понял, что он был великолепным художником, у него потрясающие работы. Также живопись у нас преподавал первоклассный мастер – Теофил Фраерман. Скульптуру у нас вел молодой скульптор, только что окончивший Петербургскую академию искусств, по распределению попавший в Одессу. Мы имели очень хорошую школу, одесская школа была очень авторитетной".
Лист І. Ткаченко директору ОХУ з проханням про відпустку для поїздки додому
Часто говорять, що студентські роки найщасливіші, хоча після війни часи були не з легких. Невідомо, яким чином зародилася в душі бідних хлопчаків і дівчаток непереборна любов до живопису та скульптури, але з роками це почуття тільки міцніло. 200 рублів стипендії отримували не всі, а за навчання платили 150. В особистих справах архіву ОХУ зберігається безліч заяв учнів з проханням про стипендії або про відпустку на кілька днів «... у зв'язку з важким матеріальним становищем для поїздки додому за продуктами», «Прошу дати мені триденну відпустку на батьківщину в Полтавську обл., ст. Гребінка за продуктами, через те, що моє матеріальне становище важке, що відбивається на навчанні. Квітень, 1946. В. Лапін». Учнів тих років можна було схарактеризувати одним словом - «переростки». В училище вступали й в 30 років, було багато фронтовиків, колишніх партизанів і підпільників, через загальну бідность ходили у військовій формі: «Заходиш у фоє, а там дежавю — як знову в полк потрапив — більшість в гімнастерках». Випускники тих років - сама різнопланова, різноманітна і цікава молодь: В. Горолюк, М. Жабокрицький, Т. Сафронова, М. Зорін, Н. Корякіна, В. Пешинський, І. Проценко, Л. Реріх, Л. Серотінська, І. Хачатурян, М. Червоненко та інші. На молодших курсах навчалися М. Криворукова, М. Осипова, С. Болзан, В. Щербина, С. Ложечнікова, О. Рибіна, Л. Фурдигайло, Є. Штівельман, О. Судьїна, В. Музиченко, О. Крижанівський. Багато хто мав базові професії медиків, радіотехніків, але при творчих здібностях всі мали бажання, так писали у заявах з проханням про вступ до училища, працювати «для порцелянової та фаянсової промисловості країни».
З архіву ОХУ
Після мобілізації в січні 1946 року, Іван Ткаченко відновився на третьому курсі керамічного відділення ОХУ. Загальновідомий факт не припускала оприлюднити, але ... про це розповідали дочки художника, коли після війни разом з фронтовиками—переможцями в країну хлинув потік захоплених в Німеччині «трофеїв», Ткаченко віз додому не хутра та шуби, а альбоми з гравюрами й книги про живопис.
Заява І. Ткаченка. 1946 рік
Навчався Іван добре. Згідно з європейською традицією, що збереглася в СРСР на порцелянових підприємствах, художники поділялися на тих, хто розробляв форми, і тих, хто розробляв декор. Учнів готували на виробництві фарфоро-фаянсової галузі працювати на посаді, як скульптора, так і художника. Видатна особистість, академік, професор, художник-легенда Михайло Іванович Жук передав всі тонкощі майстерності своїм випускникам, збагативши скарбницю українського мистецтва їхньою творчістю. Кращого наставника і уявити складно. Умів поєднувати, здавалося б, непоєднуване. Досконало володів не тільки виробництвом виробів з кераміки, фарфору, а й техніками: олійний живопис, пастель, змішана техніка, друкована графіка (літографія, ксилографія, офорт).
І. Ткаченко. "Розвідка в горах". В. 40. Одеса. 1948. НМУНДМ
Дорогу до самостійної творчості Івану Ткаченку відкрила зашита дипломного проєкту з оцінкою «відмінно»: блюдо «30 років УРСР» (Д. 30) і статуетка «Розвідка в горах», яка зайняла почесне місце в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва і Мануйлівському літературно -меморіальному музеї ім. М. Горького.
З характеристикою по закінченню училища (1948): «Хороший виробничник. Майстер - кераміст. Повністю відповідає вимогам фарфоро - фаянсової промисловості. Організатор. Може бути використаний керівником художньої лабораторії або начальником мальовничого цеху» та отриманою кваліфікацією «художник - виконавець, кераміст» наказом Комітету у справах мистецтв УРСР був направлений в Коростень.
Перша повоєнна продукція поганої якості та оформлення, а це—столові миски, чашки й стакани, була випущена Коростенським фарфоровим заводом станом на 1 травня 1944 року. Серйозна робота над формами та художнім оформленням продукції почалася з моменту заснування художньої лабораторії в 1947 році, якою до 1967 року керував випускник керамічного відділення Одеського художнього училища 1947 року—Григорій Малицький. На наступний рік, слідом за Малицьким, в районне місто під Житомиром, за 150 кілометрів від Києва, приїхав ще один випускник цього відділення ОХУ— Володимир Лапін, якого призначили начальником формувального цеху та обрали партійним організатором заводу. Про стан справ на виробництві Малицький ділився у виступі з учасниками Першої конференції художників і скульпторів фарфоро-фаянсової галузі УРСР: «... суцільні руйнування. Продукція поганої якості та оформлення». Виробництво потребувало відновлення, ремонту, реорганізації, були великі труднощі з людьми, сировиною, фарбами, паливом.
Іван Ткаченко обрав свій шлях, слідуючи заповітної мрії, бажанню, істинному покликанню — забезпечувати виробництво порцеляни формами й малюнками. Завод став першим і єдиним підприємством в яскравій трудовій біографії (1948 - 1985) самобутнього майстра.
Працював Ткаченко багато і наполегливо поруч зі «старожилами», художниками-інструкторами Падулічевим та І. Мозолевським, художниками О. Надуліщевим і Т. Токаренко. І якщо побутові тарілки декорували по краях плоских і по верхнім частинам містких предметів ручним розписом у вигляді поліхромної декоративної смуги, розкиданими квітами по всьому предмету чи за мотивами народного квіткового орнаменту, то виставкові зразки порцеляни наділялися глибоким емоційним змістом, були складні по пластичному рішенню і по декору. В обов'язки входило впроваджувати не менше 10 зразків на місяць, давати розмальовку одному - двом столовим сервізам, а також інструктувати робочих цеху художньої обробки.
Збори колективу Коростенського фарфорового заводу. У першому ряду справа - І. Ткаченко, Г. Малицький. 1948 рік
Колеги називали художника — наш «зозулька», оскільки за народним повір'ям з усіх птахів першою летить на південь і останньої прилітає зозуля. У народі кажуть, що на це є вагома причина: зозуля вважається ключницею Вирію, міфічної країни вічного тепла. Так і Іван Савелійович, щоранку зустрічав співробітників в лабораторії, і йшов пізніше за всіх. «Творчі завдання, які Іван Ткаченко ставив перед собою, — висловити, свої душевні пориви, передати засобами яскравих тонів все кольорове багатство природи, пам'яток архітектури, історичних місць», - так напише до мене в листі його землячка Л. Миленька, директор літературно-меморіального музею ім. М. Горького. У вкрай трудомісткому процесі народжувався фарфор, який представляв тих, хто переміг і вижив у тій війні, хто відновлював і підіймав зруйноване, нових людей, історичні особистості. Відповідальність за виконання портретів на вазах і блюдах була висока. Неякісно виконане або «неправильно» розписаний виріб у ті роки могло бути розцінено як ідеологічну диверсію.
І. Ткаченко на робочому місці
Одні з перших заводських робіт І. Ткаченко, виконані в 1948 році: тематична ваза із зображенням Сталіна, декоративне блюдо в подарунок до відкриття Всеросійського з'їзду СРСР «Салют Перемоги над Кремлем» і столовий сервіз «Перемога» з 24 предметів, виконаний в чорно-білому розпису сірих тонів, характерному для 1930 - 40-х років. Центральні сюжети ансамблю «Перемога» оспівують в оточенні колосків, прапорів і квітів центральні ідеологічні місця СРСР — Мавзолей, частину Кремлівської стіни, Спаську вежу, паради солдатів Червоної армії й мирних трудящих всіх національних республік союзу. На одній зі сторін спинки супниці в овальному картуші та в обрамленні квіткової гірлянди підплечні портрети вождів в профіль, на інший — вензелем напис «СРСР — країна переможного соціалізму». Кришка — овальна з хвилястим краєм, нувершиєм у формі дуги та зі смугою орнаменту з елементів квітково-рослинної гірлянди, що чергуються з п'ятикутними зірками. За формою супницю повторює місткість для приправ або спецій (хрону, гірчиці), яка овальна в горизонтальному перетині, на невисокій підставі й з двома ручками.
У всіх тарілок хвилястий край, по борту той же орнамент, на дзеркалі — жанрові сцени сірою фарбою про періоди історії країни «переможного соціалізму». На столових дрібних (Д. 24,2) зображені епізоди політичних подій 1917 року: штурм Зимового, виступ на Фінляндському вокзалі піднявшогося на броньовик і звернувшогося до солдатів і матросів з палкою промовою вождя революції, атака червоних бійців на чолі з одним із легендарних червоних командирів Громадянської війни в Україні, уродженцем Чернігівської області Миколою Щорсом. На столових глибоких тарілках (Д. 23,8) - новий етап в житті країни рад, індустріалізація в промисловості, транспортних шляхах залізничного і морського транспорту, в сільському господарстві. Роки Другої світової війни, а саме наступ воїнів Радянської Армії зі словами "За нашу Радянську Батьківщину!", робота для фронту в тилу, штурм Рейхстагу представлені на столових тарілках дрібного розміру (Д. 20,5). На пиріжкових зображені вже радісні дні мирної праці: колгоспниці на полях, на що йдуть в далечінь, збір врожаю в яблуневому саду, комбайни на хлібному полі. Колосяться поля, зеленіють сади й ліси, відбудовуються фабрики, веселою і радісною працею дихає країна.
І. Ткаченко. Столовий сервіз "Перемога". КФЗ. 1948
Сторінка з сімейного альбому І. Ткаченка. Мануйловка, 1946 рік
«Усі ми працюємо, товаришу Сталін,
Щоб наша Вкраїна ще краща була,
Щоб слава її до далеких віддалень
Під солнцем твоїм животворним цвіла».
Такі рядки з власного вірша розмістив Іван Ткаченко на чайному сервізі, що знаходиться в експозиції однієї з вітрин Одеського художнього музею. Набір з посуду привертає увагу композицією у вигляді горизонтальної смуги, що є сукупністю стилізованих квітів і сюжетних малюнків, які зображають епізоди війни й мирних днів на білому кольорі, життя і сили, порцеляни. Поміж інших малюнків зображені одні з найпривабливіших місць міста — пам'ятник першому градоначальнику Одеси Дюку де Рішельє та перший театр в Одесі за часом споруди, значенню і популярності — опери й балету в оточенні квітів і ягід калини, які нагадують про кров безсмертного і непереможного народу. Декор виглядає немов вишивка на рушнику. Життєву силу і непереможність країни символізують листя дуба, відокремлючи яскраву квіткову гірлянду від чорно—білого малюнка, наче акварель на чотирикінцевих листках паперу. Пафос у звучанні напису на цукорниці співзвучний колірній палітрі предметів набору посуду — синій, жовтий, зелений і коричневий. Жовтий колір "квіток" символізують багатство України, золото, пшеницю; сірий – землю, блакитний—мирне небо, зелений—весну, а значить і відновлення, яскравий червоний—рідній країні обіцяє радість, любов і життєлюбність.
І. Ткаченко. Одеса, 1941 рік
Робота виконана в стінах художнього училища в 1947 - 1948 роках. У сімейному альбомі на фото Іван розписує чайну пару. Це дозволяє висунути припущення: чайний сервіз присвячений звільненню Одеси, щоб наша Україна ще краща була, та перемозі у Другій світовій війні.
Чайний сервіз "Щоб наша Вкраїна ще краща була". Одеса. 1946. Остання світлина - з експозиції Одеського художнього музею
У той час було прийнято пам'ятні вироби з порцеляни — вази, скульптури й сервізи відправляти в Кремль як іменний дар радянським вождям або як привітання з'їздів Рад, партії, комсомолу і до інших знаменних дат. Подарунки вождю — це частина державного церемоніалу, вони розглядалися як предмет музейної цінності. Ці репрезентативні предмети не були призначені для продажу або декорації звичайних інтер'єрів, в ієрархії керамічних жанрів вони зайняли почесне місце, потрапивши в розряд унікальних творів «великого стилю». За всі роки правління Сталіна йому було подаровано їх більше мільйона. Жодним із них «батько народів» не скористався в побуті, а багато що, можливо, і не бачив.
П. Іванченко за роботою
У грудні 1949 року в Москві до 70-річчя Сталіна мала бути найдовша і масштабна експозиція. Винятковий своїм розмахом виставковий проєкт візуалізував міф про світле майбутнє, «коли схлинуть турботи, народне мистецтво розквітне у всіх кінцях нашої країни пишним цвітом і вразить своїми масштабами весь світ». Потік дарів досяг кульмінації. Цікавий факт - список подарунків Сталіну на його 70-річчя став
найдовшим, його друкували в радянських газетах з грудня 1949 по березень 1953. Отож, "об'єднана сталінським генієм" Радянська Україна вперше широко і багатогранно демонструвала свої художні досягнення. Це, перш за все, цілі сервізи й окремі декоративні вироби, виконані на Київському експериментальному художньо — керамічному заводі майстрами народного мистецтва, художницями з села Петриківка, що на Дніпровщині, Галиною Павленко — Черниченко (1919 - 2008) і Вірою Павленко (1912 - 1991), Вірою Клименко — Жукової (1912 - 1991). Високу майстерність і художню винахідливість показали у своїх виробах художники цього ж заводу Галина Головіна (1903 - 1977). Це — чайний сервіз з портретами товариша "вождя" в різні періоди його життя і революційної діяльністі. А також, чайний сервіз "Дружба народів" В. Нарікяна, сервіз "Київ "Л. Пахарєвої—Мітяєвої (1923 - 1996), сервіз з червоними квітами А. Сорокіна (1909 - 1982), декоративні вази та блюда Е. Родіонова (1927 -?). Новим стала поява на виставці зразків дрібної декоративної порцелянової скульптури. З них перш за все, слід відзначити бюсти Леніна і Сталіна, виконані за моделями Ю. Білостоцького і статуетку "Двічі Герой Радянського Союзу С. Ковпак", відлиту по моделі Г. Петрашевич.
За роботою в художній майстерні Є. Радіонов, О. Сорокін, Г. Головіна, Г. Павленко, Л. Мітяева, П. Іванченко. 1948 рік
Григорій Малицький заслужив високу похвалу і був відзначений за створення великої декоративної вази «Перемога» (1949, на фото справа).
Не тільки імениті майстри були залучені в підготовці до ювілейної експозиції. Випускникам відділення художньої кераміки з-поміж учнів Михайла Жука двох перших повоєнних років 1947 - Д. Гочу, Г. Малицькому, 1948 - В. Горолюку, М. Жабокрицьому, І. Ткаченко, Т. Сафроновій, М. Зоріну, Н. Корякіній, В. Пешинсьому, І. Проценко, Л. Реріх, Л. Серотінській, І. Хачатурян, М. Червоненко, що поїхали за направленнями на Барановський, Городницький, Коростенський фарфорові та Будянський фаянсовий заводи з отриманою кваліфікацією «художник — виконавець, кераміст» було доручено створення виробів, які показують «в художній формі стиль соціалістичної епохи». Молоді фахівці підтвердили високий рівень навчання в ОХУ, їх перші роботи зайняли почесні місця в провідних музеях радянської держави. Вони збагатили скарбницю українського мистецтва своєю творчістю.
М. Жабокрицький. Порцеляновий чайний сервіз "Сталінградська битва". ГФЗ. 1949. Державний центральний музей історії Росії
Чайний сервіз «Сталінградська битва» від колективу Городницького фарфорового заводу ім. Комінтерну — перша робота Миколи Степановича Жабокрицького. Присвячений Сталінградській битві сервіз включає портрети керівників СРСР і великих радянських воєначальників, пов'язаних битвою, а також жанрові сцени яскравих сторінок героїчної битви за місто: батарея на вогневих позиціях, танкова і піхотна атаки, бійці, що пишуть листа. На чайнику зображений Генералісимус у своєму кремлівському кабінеті перед столом з військовими картами (копія картини художника Ф. Решетнікова). Серед зображених на сервізі осіб: А. Мікоян, М. Хрущов, А. Василевський, С. Будьонний, К. Ворошилов, К. Рокоссовський, А. Єременко, Н. Воронов, В.Чуйков, Ф. Толбухін, Г. Маленков, Н. Булганін, В. Молотов, М. Каганович. Бракує лише «Маршала Перемоги» Г. Жукова ... Автор сервізу завбачливо вирішив не зображати на чашці чотири рази Героя Радянського Союзу, кавалера двох орденів «Перемога», і ... на той момент - «опального» полководця. На одній з чашок відсутній портрет. Цікаво, що зображення на цій чашці стерто, як і супутній текст, виголошений «зниклим» персонажем ... «Потерпілий» - член Політбюро Л. Берія, який незабаром після смерті Сталіна був звинувачений у змові й розстріляний. Зображення Берії поспішили прибрати із фарфорового сервізу, публічно представленого в експозиції виставки подарунків в Державному центральному музеї історії Росії.
З особової справи М. Жабокрицького. ОХУ. 1947
М. Жабокрицький. Порцеляновий чайний сервіз "Сталінградська битва". ГФЗ. 1949. Державний центральний музей історії Росії
К. Гураль, В. Пешинський. Ваза, присвячена обороні Севастополя та Одеси. В. 100. Будянський ФЗ. 1949. Державний центральний музей сучасної історії Росії
Від колективу Будянського фаянсового заводу стала подарунком парадна ваза, присвячена обороні Севастополя й Одеси, створена одеситом, фронтовиком В. Пешинським. Прикрашена портретом Верховного головнокомандувача ваза оспівує героїчний подвиг двох чорноморських міст — героїв війни. Безмежна мужність, лють у боротьбі з ворогом і самовідданість захисників Севастополя й Одеси — такі сюжети цікавого розпису по фаянсу. На одній зі сторін вази — мужній командир-флотець підіймає в атаку десант морських піхотинців в Севастополі. З протилежного боку вази зображена героїчна оборона Одеси. Її символом художник вибрав конкретне місце в місті: снаряд розривається прямо біля погруддя-пам'ятника О. Пушкіну на Приморському бульварі біля будівлі Обкому ВКП (б). На щастя монумент російському поетові, поставлений на кошти городян в 1887 році до 50-річчя від дня загибелі Пушкіна, не постраждав. Тулово вази покрито майстерним розписом: національними українськими мотивами, декоративними квітами й дубовим листям. Підставу прикрашено обов'язковими для хлібородної України пшеничними колосками. На кришці - «золоті» фігури армійця і флотця— ті ж символи, що були використані в медалях «За оборону Севастополя» і «За оборону Одеси». Малюнок цієї медалі ми бачимо над словами, присвяченими захисникам міст.
Особова справа В. Пешинського. ОХУ, 1947 рік
Серед 10 рідкісних керамічних предметів Музею сучасної історії Росії, як яскравих образів величі країни — переможниці, втіленій в прикладному мистецтві, від українських —фарфориків чайний сервіз «Сталінградська битва», парадна ваза, присвячена обороні Севастополя й Одеси, та фарфоровий чайний сервіз «Богатирьова рукавиця» (12 чашок з блюдцями, чайник, цукорниця, молочник і полоскальниця). Сервіз «Богатирьова рукавиця» був подарований від Барановського фарфорового заводу. Історія в порцеляні створена художником майстром палехської мініатюри Марією Олександрівною Азановою—Першиною (02.03.1918 с. Єрьомкіно, Палехський р-н, Іванівська обл. - 18.02.2002 п. Палех, Іванівська обл.) .
М. Азарова - Першина. Чайний сервіз "Богатирьова рукавиця". БФЗ. 1949
Художник лакової мініатюри М. Азанова— Першина Марія Олександрівна у 1932-1936 роках навчалася в палехському художньому училищі. Вчителі - Д. Буторін, І. Зубков. З 1936 року працювала в Товаристві художників Палеха. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1943 року й до кінця війни служила метеорологом зенітного полку на Балтійському флоті. За відмінне виконання завдань командування нагороджена медаллю "За бойові заслуги". Після демобілізації повернулася в Палех. Займалася розписом порцеляни. Тематика творів: фольклор, література, жанрові сцени. Брала участь у виставках з 1938 року. Нагороджена орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня (11.03.1985), медалями, у тому числі "За бойові заслуги" (14.05.1945). Роботи зберігаються в музеях: Київський музей російського мистецтва, Національний музей Палехського мистецтва і центральний музей революції / Росія /.
Після війни Азанова - Першина деякий час працювала на БФЗ. На всіх чайних предметах сервізу написаний фрагмент оповіді Бажова "Богатирьова рукавиця". Розпис надглазурний, поліхромний золотом. Крім сюжетного зображення у медальонах, предмети сервізу мають на денці пояснювальний текст — фрагмент оповіді в вільному викладі художника. Оскільки сервіз планувався як подарунок, автор доповнила розповідь ще одним персонажем — вона ввела в історію самого «вождя всіх народів»: "Горы Уральские... Тайга сибирская. Обживали сначала дикую Сибирь — каменные богатыри. Такому, понятно, легче: и зверь не загрызет, и жаром да стужей не проймешь. Стареть стали богатыри, мхом обрастать и в горы обращаться стали... одряхлел и Денежкин и на стакан ползал посматривать. Пахари и охотники появятся в Сибири... Вскорости и такие объявились, что землю ковырять стали — не положено ли чего на пользу. Услышали насчет топазового стакана — просят Денежкина дать им денег взаймы. Богатство сибирское под богатыркой рукавицей в топазовом стакане под охраной каменного богатыря Денежкина и его помощницы каменной сороки. Загрохочет Денежкин, как гром, по далеким горам: "Бери сколь надобно, только уговором — чтоб народу на пользу". А добытчики кайфы, лопаты подбрасывают, хватают с завистью через силу. Богатырева рукавицу уж и снять не просят, до поту бьются, чуть сдвинут, нахватают золота и идут. Умирают, но с богатством не расстаются. Потом сорока каменная слетит и притащит мешки, золото в стакан ссыплет, мешок подле стакана бросит.Были удачливые добытчики, только где им о пользе народной думать, всяк старается себе карман набить и перед царем выслужиться. Вот на эти безделушки шли богатства уральские. Идет тайгой простой человек, только одетпо-городскому. Подходит к Денежкину и спрашивает нет ли чего на пользу людям положено. Обрадовался богатырь, тебя, говорит, я и жду.Объяснил ему Денежкин значение каменных монет и загрохотал по — молодому, как гром по далеким горам:" Слушай понимающий последнее слово старыхкаменнгор: бери стакан на свой ответ. Утешил ты меня" и сделался гора горой. "Исполню, - сказал человек—Если при своей жизни не сумею, надежному человеку передам, чтобы на пользу народную употребил". Поднял легонько богатыреву рукавицу и закрыл стакан. А сам большой стал, попрощался и ушел. Чем дальше уходит, тем больше и виднее становится и ни горы, ни леса, заслонить его не могут. А потом стала строиться страна народная. Вышли комбайны в поле колхозное. «До глибин Уральських гір дійшла наука радянська. І веде країну по ленінському шляху надійна людина Сталін», - так закінчується ця історія на останній чашці сервізу, покритій стилізованим квітковим орнаментом.
М. Азарова - Першина. Чайний сервіз "Богатирьова рукавиця". БФЗ. 1949
В. Ціндря, В. Нарікіді. Ваза - подарунок також від колективу Баранівського фарфоровго заводу XVIII конференції ВКП (Б). 1941. Музей сучасної історії Росії
В. Лапін. "Оборона Севастополя" - дипломна робота. В. 40. Одесса. 1948
У фондах Державної Третьяковської галереї знаходиться на зберіганні ваза «Велика дружба», присвячена візиту Мао Цзедуна в Москву в грудні 1949 року і радянсько-китайській дружбі (копія картини «Велика дружба» худ. Дмитра Аркадійовича Налбандяна (1906-1993).
Б. Шпіганович, розпис М. Криворукова. Ваза «Велика дружба». БФЗ. 1949
Автор її форми Б. Шпіганович, а розпис виконала випускниця художньо — керамічного відділення ОХУ 1949 року — Криворукова Марія Іванівна. Одногрупниця Криворукової по училищу Осипова Маргарита Олександрівна, яка очолила художню лабораторію Полонського фарфорового заводу під безпосереднім керівництвом Петра Іванченка, розмістила на тулові вази в медальйонах портрети глави держави — з лицьового боку, китайського політичного, державного діяча Сун Цінлін (1893 -1981) і бразильського громадського діяча, Лауреата міжнародної премії «За зміцнення миру між народами Елізи Бранко (1912 - 2001) - на зворотному. Багатство мальовничого декору — розсипи квітів навколо зображень виконано підполивною кобальтовою фарбою.
М. Осіпова. Тематична ваза. ПФЗ. 1949
З особової справи М. Осіпової. ОХУ. 1944
Художник Полонського фарфорового заводу Гавриляста за роботою. 1952 рік
Д. Гоч (другий зліва) поруч своєї бісквітної композицієї "Перемога"
У рік прийняття на БФЗ фронтовик, 36 - ти річний Гоч Дмитро (Митрофан) Свиридович, створив до ювілею скульптурну тематичну композицію в бісквіті "Перемога" та через п"ять років іншу - «Переправу через Дніпро».
Д. Гоч. "Переправа через Дніпро". 1953. "Перемога". 1948. Баранівський ФЗ
З самого раннього дитинства Дмитро Гоч ( 05(18). 08. 1912, с. Кулажинці, нині Гребінківського району Полтавської обл. – 31. 10. 1986, смт Баранівка Житомирської обл.) малював, ліпив, займався різьбою. З його слів, у спілкуванні з полтавською природою він пізнавав таємниці гармонії, кольору, сонця. Ця пристрасть залишилася на все життя. Гарний і веселий хлопець навчався в ОХУ на «відмінно» і «добре», але при цьому часто порушував дисциплінарний порядок в гуртожитку. В його особовій справі є кілька витягів з наказу по училищу про оголошення йому дисциплінарних стягнень і доган. В анкеті при прийнятті в ОХУ в 1937 році на питання про громадську і політичну роботу вступника відповів: «Масова робота в клубах». Попри в заяві пише: «Прошу не відмовити в моєму проханні й допомогти іти бажаним шляхом, якого ніколи не хочу залишити», доклавши виконані в лаку, олівці, туші 18 мальовничих робіт, як з натури, так і копії з картин. Серед них автопортрет, портрет матері та батька, друга та старичка, околиці села та рідна хата, а також “Смерть Юлія Цезаря”. Для проходження виробничої практики «Главфарфорфаянс» спрямовує його зі скульптурною композицією «Т. Г. Шевченко на засланні» та перенесеним на фарфор портретом М. І. Калініна в Ленінградську область на Волховську фарфоро-фаянсову фабрику «Комінтерн», яка була побудована Іваном Омеляновичем Кузнєцовим в 1878 році під Новгородом. Розвитку фарфорового виробництва в цій місцевості сприяли багаті ліси, що служили паливною базою для фабрики, а також близькість ріки Волхова, яка забезпечувала дешевий і доступний водний транспорт. Про високу якість випусканих виробів свідчить той факт, що вони неодноразово відзначалася нагородами на різних виставках, як всередині країни, так і за кордоном. Потім війна. 3 липня 1941 вже був на фронті в 9 армії. У лютому 1947 року подає в училище заяву з проханням відновити на 4 курсі скульптурного відділення, отримавши позитивне рішення в цьому ж році захистив диплом за фахом «скульптор — художник». 35 років пропрацював на Баранівському фарфоровому. З них 16 років — головним художником. Полишив працю, коли йому було -71.
С. Болзан - Голембовська (сидіть, перша зліва) з одногрупниками. Одеса, 1947
С. Болзан - Голембовська. "Перше слово". В. 9. КеКХЗ, ГФЗ. 1952
Лірична статуетка вихованки Михайла Жука і одної з його найулюбленіших учениць Світлани Болзан "Перше слово" з хлопчаком, що складає з кубиків ім'я лідера держави, але через його смерть і подальшого майже повного зникнення імені зі сторінок партійно-радянської преси через розвінчання культу особи, масово не тиражувалася, тому тепер є рідкістю.
І. Ткаченко. Тематична ваза. КФЗ. 1955. З експозиції Коростенского краєзнавчого музею
Відвідувачі експозиційного залу Коростенського краєзнавчого музею, оглядаючи тут тематичну вазу І. Ткаченко, не здогадуються про незвичайну історію створення німого свідоцтва поворотного періоду в житті суспільства. Це рясно декороване ідеологічне посилання, яке передбачало публічну демонстрацію «всенародної любові» покрите національними українськими мотивами, декоративними квітами й дубовим листям. На самому тулову— портрет керівників держави за обговоренням надрукованої статті в газеті «Правда» і фрагменти історичних місць— Кремль та Червона площа. На одній зі сторін розміщено напис: "Сила нашей партии состоит в том, что она кровными узами связана с широкими массами и является подлинно народной партией, политика которой отвечает жизненным интересам всего народа. Посвящается ХХ съезду КПСС. 14 февраля 1956 ". Присвята цитата взята з постанови «Ім'я Сталіна безсмертне» Спільного засідання Пленуму Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, Ради Міністрів Союзу РСР, Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1953. Через кілька днів сталося непередбачене - виявилося текст йде в розріз з виступом Хрущова на з'їзді 25 лютого 1956 року з доповіддю «Про культ особи і його наслідки». Саме тому дарунок не був відправлений у Москву.
З перших днів і до повної перемоги в 1945, Іван Ткаченко на фронті. Залишився живий, хоча не раз смерть чатувала на нього. Згодом згадував: «Стою під кущем, подумав: «Перейду я до іншого». Перейшов. А воно як рвонуло, на тому місці, де стояв, не залишилося жодної гілки. Мабуть, мене Бог захищав за те, що багато намалював я ікон ». Іван пізнав всю гіркоту поразок і радість перемоги, виходив пішки болота і ліси, бачив покинуті міста і села, осиротілих жінок і дітей. Працюючи старшим креслярем оперативного відділу штабу армії, проявив себе здатним плакатистом, бійцем-агітатором. У фондовому зібранні Геленджицького історико-краєзнавчого музею налічується понад 23 виконаних тушшю, паперових акварельних сюжету з автографом : «Не залишимо ворогові!», «Нумо запалімо!», «Наші повернулися!», «У розвідці» і ін .. Малюнки, в яких протягом війни він відтворював численні епізоди воєнних років, згодом зібрав в художній альбом «В боях за Батьківщину». Ще один альбом із замальовками про побачене скомпонував під час членства в Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню нацистських злодіянь і злочинів у колишньому концтаборі Аушвіц / лютий, березень 1945 /
Малюнки І. Ткаченка з фондового зібрання «Геленджицького історико-краєзнавчого музею». 1941-1945
Згодом реальні військові епізоди виникають у розписах декоративних блюд «Подвиг Абдуллы Усенова 7.12.1943 г. » (1949), « Схема Воздушного боя и таран летчика Полякова в районе г. Коростень» (1950) та « Наше дело правое. Мы победили » (1948).
І. Ткаченко. "Схема Воздушного боя и таран летчика Полякова в районе г. Коростень". КФЗ. 1950. Знаходиться у фондах Коростенського краєзнавчого музею.
Поляков Іван Матвійович (1919-1944) - військовий льотчик. Герой Радянського Союзу (1944, посмертно). Старший лейтенант. 1 червня 1944 року в 40 кілометрах на північний схід від міста Коростень на винищувачі Ла-5 тараном знищив німецький літак-розвідник Ю-88. 13 травня 1944 року німецький літак-розвідник Ю-88 був помічений на підльоті до великого залізничного вузла Коростень. На його перехоплення з польового аеродрому під Коростенем злетів літак старшого лейтенанта І. М. Полякова. На висоті 8000 метрів Іван Матвійович виявив противника і двома чергами збив ворожий літак. Це була перша особиста перемога льотчика. 1 червня 1944 року інший німецький Ю-88 зумів прорватися до залізничного вузла Київ, і ухилившись майстерним маневром від зенітного вогню, зробив фотографії важливих військових об'єктів. Упустити літак-розвідник було не можна. О 6 годині 25 хвилин на його перехоплення піднявся літак І. М. Полякова. О 7 годині 30 хвилин в районі села Базар Народицького району Житомирської області на висоті 8000 метрів Іван Матвійович виявив німецький літак і вступив з ним у бій. «Юнкерс», ведений досвідченим екіпажем, кілька разів ухилявся від пострілів гармат винищувача. Намагаючись відірватися від Ла-5, німецький льотчик кинув свою машину в піке. Поляков кинувся за ним, однак боєзапас його знарядь закінчився. Коли обидва літаки вийшли з піке, Поляков зробив гірку та обрушив свою машину на ворожий літак. Уламки Ла-5 і Ю-88 впали в районі хутора Розсохівське. Екіпаж німецького літака і льотчик загинули. Однополчани поховали Івана Матвійовича в місті Коростень в парку імені М. Островського.
І. Ткаченко. "Маршал Г. Жуков". КФЗ. 1975
І. Ткаченко. "Генерал армії М. Ватутін". КФЗ. 1975
І. Ткаченко. "30 річчю визволення України від німецько—фашистських загарбників". КФЗ. 1974
І. Ткаченко. «Подвиг Абдуллы Усенова 7/ХІІ 1943 г. ». КФЗ. 1949. Знаходиться у фондах Коростенського краєзнавчого музею.
Усенов Абдулла (18 липня 1924 Туркестан - 7 грудня 1943 року, Коростенський район) - сапер 159-го окремого саперного батальйону 112-ї Рильсько-Коростенської стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту, Герой Радянського Союзу.
7 грудня 1942 року Усенов отримав завдання від командування батальйону, замінувати дорогу. Прибувши до місця він не встиг окопатися, як на нього вийшли німецькі танки, зупинилися в 50 м від місцеперебування сапера і почали вести вогонь прямого наведення з гармат і кулеметів. Усенову було дано наказ висунутися вліво і перекрити дорогу танкам. Взявши дві протитанкові міни він почав пересуватися поповзом до перехрестя доріг, це помітили водії танків противника. Один з танків пішов на солдата. Помітивши рух танка Усенов підготував міну до бойової дії. Коли танк наблизився на кілька метрів він з міною в руках кинувся під гусениці танка. Стався вибух, танк підірвався.
І. Ткаченко (8. 11. 1912, с. Мануйловка, Козельщинского р-на, Полтавской обл.– 20. О6. 1992, г. Коростень)
Як данину пам'яті полеглим в боях, в мирні роки Іван Савелійович постійно носив на грудях спеціальний срібний знак «палітра і кисті», подарунок однополчанина, генерал-майора, комісара зведеного полку 4-го Українського фронту, який згодом став главою радянської держави. Коли значок вкрали з повішаного на стілець піджака, Ткаченко виготовив і прикріпив до лацкана порцелянову копію. А на декоративних блюдах й тематичних вазах малюнкові картини битв і боїв, сюжети останніх днів війни, поставлення Прапора Перемоги над Рейхстагом і святкового салюту в день Перемоги, портрети героїв війни завжди обрамляв символом світу, перемоги й слави—лавровим вінком: "30 річчю визволення України від німецько—фашистських загарбників" (1974), "Генерал армії М. Ватутін" (1975), "Воїну визволителю—слава!" (1975), "Маршал Г. К. Жуков" (1975), "35 років Великої перемоги" (1975), "Варшавському договору " (1976), " 35 років Великої Перемоги" (1980), "Ніхто не забутий. Ніщо не забуте. 40 років Великої Перемоги" (1985), "40 років Великої Перемоги. Щит Батьківщини" (1985) та інші.
І. Ткаченко. Сувенірна настінна тарілочка 30 річчю до Дня Перемоги. Д. 12. КФЗ. 1975
Зворотня сторона сувенірної тарілочки, подарунок Б. Яценку від І. Ткаченка у 1980 році. Я. Сьомик - земляк І. Ткаченка. Лист-подяка від командування матері земляка Я. Сьомика, 25 квітня 1945 р. З фондів Мануйловського літературно - меморіального музею
Художнє оформлення декоративної вази виконане І. Ткаченком
Текст Л. Карпінська - Романюк