Київ! Чистий, світлий і дуже сонячний з ранковою зорею, що встає над Дніпром. Київ з широкими зеленими проспектами. Київ з головною вулицею Хрещатик. Київ з пишними каштанами. Дивлячись кінокадри фільму «Годы молодые», знятому у 1958 році на кіностудії ім. О. Довженка, неможливо повірити, що зі дня закінчення війни, коли Хрещатик та інші вулиці лежали в руїнах, пройшло лише тринадцять років. Місто відбудовано! Яке воно гарне та затишне. А головне Київ з мелодійними українськими піснями. Прекрасному місту неповторного шарму у стрічці додає чудова музика.
Кадри з фільму "Годы молодые". Прем'єра відбулася 9 березня 1959 року
Музична комедія про студентів і абітурієнтів театрального училища, молодих людей, які щойно закінчили школу та вирішили піти «в артисти», стала лідером прокату 1959 року. Головний герой Сергій з Донбасу їде до Києва! По дорозі він зустрічає на даху поїзда Лесика, який насправді виявляється чарівною дівчиною, на ім'я Наталя... В епізоді герой картини частує свою подругу сніданком, дбайливо загорнутим у рушник, який власноруч вишила його небіжка-матір. Як музично - узагальнений образ материнської любові, музичний символ материнського напутнього слова, яке світить юнакові на життєвому шляху, вперше пролунала пісня П. Майбороди на слова А. Малишка «Пісня про рушник» у виконанні Олександра Таранця.
Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала.
Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на цьому традиційному і невіддільному атрибуті української культури, з яким у нас пов'язано все - від народження до останнього шляху. Створені В. Щербиною, О. Жникруп, В. Мусієнком, В. Албулом у одному з найчудовіших матеріалі - порцеляні скульптури молодих жінок, які вишивають рушники, надійно ввійшли у домашній вжиток. Глядач обов"язково дочитає повість про буття того чи іншого персонажу, де оживає "все, знайоме до болю", все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити...
В. Щербина. “Вишивальниця”. В. 16. ПЗХК, КеКХЗ. 1956
"Вишиваниця" з експозиції Музею історичної спадщини та виробів Городницького фарфорового заводу
На початку 1970-х поету-пісняру Андрію Демиденку пощастило брати інтерв’ю у Платона Майбороди (праворуч на фото). Він тоді був ще зовсім юним, прийшов до маестро, і їхня бесіда відбувалася у робочому кабінеті композитора. Трохи згодом зайшла до них мати Майбороди — Одарка Єлисеївна, занесла чай і сіла на стілець, щоб перепочити. З розповіді А. Демиденка:
«Під час чаювання я запитую: «А тепер, Платоне Іларіоновичу, декілька слів, будь ласка, про пісню «Рідна мати моя». Кого першого запліднила ідея створення? Як довго ви зі своїм другом і побратимом поетом Андрієм Самійловичем Малишком (ліворуч на фото) її писали? Платон Іларіонович крутнув головою: «Та я вже стільки про неї наговорив…», — згадує А. Демиденко. — Тут раптом озивається Одарка Єлисеївна: «Андрійчуку, синку! Давай я тобі все розкажу, позаяк було. Бо й все проходило на моїх очах. Ми з Малишком Андрюшею жили тоді ще в одній квартирі. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються між собою… Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали, скільки я ночей не доспала, скільки тебе, Платошо, і твого брата Жору проводжала в дорогу, скільки своїх очей я виплакала вам услід»… Вони зиркнули один на одного, потім глянули на мене, і відразу ж стали — мов їх підмінили. Й не зронивши жодного слова, зачинилися. І вже не виходили — ні опівдні, ні ввечері… Я ж переживаю… Під ранок прочиняю двері: а там диму — хоч сокиру вішай! А за роялем, бачу, сидять мої хлопці — голі по пояс, але щасливі, мов діти. Коло них порожніх пляшок — ну, ціла батарея… А загледіли мене — разом підбігли, взяли за руки й почали навперебій — мало не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас!».
Платошка відкашлявся й почав першим: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала»… Затим, як умів, співав Андрюша. Далі вдвох. Я ж слухала й слухала. А потім ми обнялися втрьох — і вже не стримували сліз. Отак це, синку, було»…
О. Жникруп. "Рушничок". В. 18. КеКХЗ. 1971. Перший варіант розпису з колекції НМУНДМ був репродуцірован в комплекті листівок "О. Жникруп" в 2008 році, другий - тиражний варіант публікувався на листівці 1971 року
Ця пісня - гідний пам'ятник Матері українській, який вдячний син звів на віки вічні. Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір. Кожний з великою теплотою згадує свою матір: "І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, і засмучені очі хороші твої", ïï безсоннi ночi над колискою, ïï намагання прилучити до всього прекрасного, людяного, ïï сокровенне бажання бачити дитину щасливою.
В. Мусієнко «На скрині». В. 21. та "Пастушок". В. 9. ТОВ «АТТА». 2009
Мягка ліричність в зображенні українки, яка вишиває скатертину, є й у фаянсовій статуетці киянки М. Холодної. "Фарфор - це важлива дама, а фаянс - мила селянська дівчина у святковому вбранні," - так сказав про фаянс, який дуже любив та тонко відчував досвідчений майстер, художник великого кругозору й знань Григорій Альтерман, він займався вивченням мистецтва у Франції, Німеччині, Польщі.
М. Холодна. «Вишивальниця». В. 13,5. Конаковський фаянсовий завод. 1957. Фаянс
Одна з легенд конаковського фаянсу Холодна Марія Петрівна (1903 - 1989) народилася 24 вересня 1903 році в Києві в родині директора комерційного училища П. Холодного. У школі він викладав фізику, а вдома займався живописом. Любов до мистецтва прищепилася і дітям. Всі рано почали малювати, а Марія захопилася керамікою. У її бабусі була колекція фаянсового та фарфорового посуду кузнецовських заводів, і майбутній скульптор годинами поралася з нею, розглядаючи розпис і форму речей. Пізніше вона згадувала, що особливе враження на неї справила порцелянова попільничка, яка стояла на столі батька та "изображала собой лукошко, на край которого положена дощечка, а на дощечке сидят два тряпичные куклы – одна розовая, другая – голубая. Маленькая девочка в деревенской рубашонке стоит на коленях и играет этими куклами; она босая, у неё такие прелестные ножки, распущенные волосы легли по плечам… Я могла бесконечно долго, взобравшись на стул, любоваться этой пепельницей…»
М. Холодна з колегами. На столі поміж конаковських виробів її скринька "Альонушка" (В. 17. 1959)
М. Холодна. Скринька "Альонушка". В. 15,5. Конаковський ФЗ. 1955
Згодом випускниця Київського художнього інституту (1922 - 1928) Холодна вважала цю річ зразком масової продукції, на яку потрібно було б орієнтуватися при виробництві фарфору та фаянсу. В цікаво запланованих цукеркницях, які складають цілу серію - "Українка", "Узбечка", "Киргизка" (1953) скульпторкою використані образи у національному одязі дівчат, вони вистилають під цукерки вже вишиту скатертину. Тут авторка поставила собі важке завдання з'єднати жанрову скульптуру і побутову річ, їй вдалося домогтися в композиції єдності цих двох аспектів.
М. Холодна. Цукеркниці "Українка","Узбечка", "Киргизка". В. 15,7. 18. 18,5. Конаковський ФЗ. 1953. Фаянс
В кінці 1940 - х років Холодна багато працювала над формами побутового посуду і скульптурою. В кінці 40 - х в її пластиці найчастіше розкривалася тема дитинства. Особистий успіх Марії – це бронзова медаль на виставці в Брюсселі 1958 року за скульптуру «Сидяча дівчина».
М. Холодна. "Дівчинка - вишивальниця". В. 29,5. Конаковський ФЗ. 1945 - 1946
Була у скульпторки група фаянсових скульптур, яка позначала ту справжню територію її серця, її українського єства. Це в тих характерологічних прикметах героїв її творів «Дівчинка з лійкою», «Хлопчик з овочами» (обидва – 1949), «Бандурист» (1950-і роки, два варіанти), «Українка з килимком», «Оксана з дзеркалом» (обидва – 1953), «Наливне яблучко» (1954), «Українка з плодами» (1955, три варіанти), «Вишивальниця» (1957), ще одна авторська редакція «Дівчинки зі соняшником» (1960, шамот) та ряду інших, в чистих дитячих личках і замріяних дівочих обличчях тріумфувала тема України, стишено промовляв щем у її тузі за Батьківщиною. Серед невеликих камерних за настроєм і формі творів, що з'являлися одна за одною, є й "Дівчинка - вишивальниця" (1945 - 1946). Особливою чуйністю перенята її композиція має ще одну назву - «Галинка за вишиванням».
Т. Крижанівська. "Вишивальниця" - дівчинка з п'яльцями в руках, сидить на лавці. В. 18. ГФЗ. 1953. Музей історичної спадщини та виробів Городницького фарфорового заводу
З давніх давен молодих дівчат і жінок вчили, як вишивати хрестиком і займатися рукоділлям. Причому схеми для вишивок містили моральні цінності і вірші з Біблії, що дозволяло поєднувати у навчання майстерність і мораль.
Г. Павлівкер. "Молода вишивальниця". В. 18. ПЗХК. 1951
М. Бобик. " Співаюча дівчинка". В. 19. ПЗХК. 1965
Статуетка "Молода вишивальниця" київського скульптора Г. Павлівкер (1922 - 2015), яка випускалася з 1951 року Полонським заводом художньої кераміки, є логотипом створеної в 1992 році «Кінокомпанії СТВ» (Росія). Її керівник Сергій Сельянов у 2015 році став лауреатом премії в області літератури та мистецтва за створення творів для дітей та юнацтва. Він співпродюсер студії «Млин», якою був знятий мультфільм Костянтина Бронзіта «Вбиральня історія — любовна історія», номінований у 2008 році на «Оскар», а також трилогія про билинних богатирів. З радянського кіно Сельянов зумів взяти найцінніше — ідеологічну не пустоту і школу. Продюсер ціною великих зусиль утримує баланс між масовим кіно й артхаусом і не дозволяє опускати рівень своєї кінопродукції нижче певної професійної планки.
Г. Павлівкер. "Молода вишивальниця". В. 18. ПЗХК. 1951
Най поширений образ вишивальниці створили Валерій Албул та Василь Мусієнко. Статуетка Албула "Рушничок" - за роботою дівчина у вінку, що асоціюється в авторському розпису Т. Шуляк з весільним виробом, має глибокий зміст, адже палітра чорного та червоного кольорів символізують жіноче та чоловіче начало відповідно. Центр рушника повністю чистий, адже коли наречені стають на нього ногами, то топчуть свою долю.
В. Албул. “Рушничок”. В. 23,5. ПЗХК. 1987. Перша праворуч скульптура - в авторському розпису Т. Шуляк, друга - тиражний Н. Албул, третя - тиражний Т. Шуляк
Це Боже місце, так молоді отримують благословення. Воно уособлює зв’язок із космосом. А відтак будь-який напис, зроблений навіть із найкращими побажаннями, перекриває все енергетичне посилання. Композиційне вирішення декоративних скульптур даної тематики не відзначається безмежною фантазією, тільки колоритом. І все ж переважає у візерунках червоний та синій у всіх відтінках.
У фокусі декору скульптури Наталією Албул є присвята святу 70 - річчю радянської революції. Думаю, вишивальниця віддає нитці всю свою любов, позитивні емоції, світлі думки, заряджаючи порцеляновий рушничок на добре служіння людям.
В. Албул, Н. Албул. “Рушничок”. В. 23,5. ПЗХК. 1987
Пісня А. Малишка завжди була i, сподiваюсь, буде дуже популярною в народi, бо простота i прозорiсть ïï форми, тематика, мова близькi як сучасникам поета, так i нам, його нащадкам. Це, мабуть, тому, що цей сповiдь-спогад лiричного героя пройнятий материнським теплом i синiвською вдячнiстю.
В. Мусієнко. «Українка». В. 21. КеЗХК. 1987
Рушниками перев'язували не тільки молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу - чи то добру, а чи й лиху, воєнну, - то ніс із собою материне благословення - рушник вишиваний...
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
О. Рапай. Настіний барельєф "Їхав козак на війноньку". В. 20. КеКХЗ. 1964
Автор ? Сільничка "Хліб - сіль на рушнику". В. 7,5. ГФЗ. 198?. Музей історичної спадщини та виробів Городницького фарфорового заводу
Символ життєвоï дороги, де росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї, сонячне дитинство, повернення у рiдний край, до нового життя, усе найдорожче, найрiднiше, найсвятiше закладені у твір П. Іванченко "Килим Перемоги" (1975) з приводу річниці визволення батьківщини від німецько-фашистських загарбників. Протягом 1972 – 1977 років почесний громадянин міста Полонного Іванченко створював шедевральні речі – епічно-монументальні ансамблі з килимовими композиціями, втіливши в матеріалі над складніші інженерно-технологічні завдання: серії на теми дружби слов’янських народів, казок Бажова, 1500-ліття Києва, також окремі роботи, присвячені ювілейним датам відомих діячів культури, науки тощо. Твори Іванченка "Цвіте Україна”, вази з портретами лідерів держави, Челюскіна, Папаніна, Шевченка, Гоголя ще у 1954 році прикрашали експозицію відкритого республіканського музею прикладного та декоративного мистецтва в Києво-Печерській лаврі. В заводському асортиментному кабінеті в 1960-х – 1970-х роках також з’являлися новостворені ансамблі – триптихи "Київ", "Малахітова шкатулка", вази, присвячені ювілею Лесі Українки, келихи.
П. Іванченко "Килим Перемоги". Полонський ФЗ. 1975. З експозиції історичного музею "Фарфор Полонного". Полонне, 2020 рік
Петро Михайлович Іванченко (1908 - 1997) закінчив Андріяшівську початкову школу, навчався малювання у місцевого маляра, а потім з 1924 року в Глинської профшколі, що знаходилася недалеко від рідного села. Крім технологічних предметів у профшколі вивчали малюнок, ліплення, історію мистецтв, природознавство. В 1928 році Петро, отримавши атестат техніка-технолога керамічної промисловості, поступив на навчання у Межигірський художньо-керамічний технікум, який через рік був реорганізований в художньо-керамічний інститут, але провчився лише до початку третього курсу, оскільки інститут у 1931 році перевели в Київ і перейменували в Український інститут силікатів. Зміна профілю навчання у цьому навчальному закладі змусило Петра Михайловича поїхати в Одесу і вступити на вечірні курси в Одеський художній інститут на факультет художньої кераміки (тепер Одеське художньо-театральне училище ім. М. Б. Грекова). Ввечері навчався в художньому інституті, а вдень працював, спочатку лаборантом-теплотехніком в дослідному інституті будматеріалів, а через два роки — лаборантом в художньому інституті. У 1935 році отримав диплом художника-скульптора керамічної промисловості. Через те, що останні два роки проходив виробничу практику на Полонському порцеляновому заводі, то і місцем призначення на роботу вибрав цей завод. Продовжуючи експериментувати з глазур'ю і фарбами, художник їздить на великі підприємства переймаючи досвід кращих майстрів порцеляни. Під час цих мандрівок П. Іванченка зустріла війна, яка закінчилась двома пораненнями й ще більшою жадобою до життя і творчої праці. Своъ знання та талант Іванченко повністю присвятив Полонському фарфоровому заводу, директором якого став у 1963 році. Під його керівництвом з 1964 по 1971 рік проводилась капітальна реконструкція приміщень і перехід підприємства переважно на випуск продукції, виготовленої механізованим способом. На місці старих пристосованих приміщень виросли нові, світлі корпуси з сучасним обладнанням.
Чи не картина місячної ночі, як символи кохання, романтичності та таємничості, з головними персонажами драми, лісові пейзажі прекрасного балету "Лісова пісня '', про роль Мавки в якому мріє зіграти героїня стрічки Наталя, надихнули полончанина на живопис сюжету драми - феєрії на порцелянових плитках, з яких складається панно з однойменною назвою твору.
Кадри з фільму "Годы молодые". Прем'єра відбулася 9 березня 1959 року
Майже тільки-но Петро повернувся з фронту, з щирою наївністю й радістю від пізнання навколишнього світу він малює про спів сопілки Лукаша та залицяння Перелесника. Здається, що час застиг, та люди там живуть в ідеальному просторі, не знають горя і турбот. Дія відбувається на фоні лісового пейзажу, від нього не віє смутком. Недарма бачимо рожеві вершки сосен, схожі на квіти, які пов’язані зі святковим настроєм; вже згадуване ідеалістичне місце, що нагадує рай на землі; пара закоханих, мир та злагода, й сова як ознака достатку. Художник заманює глядача у світ, де дійсність нерозривно пов’язана з фантазією, та свідомо спрощує художні засоби, звертається до примітивного мистецтва — народної (селянської) творчості.
П. Іванченко. Декоративне панно «Лісова пісня». 40х90. Полонський ФЗ. 19? . З експозиції історичного музею "Фарфор Полонного"
Музичний фільм "Годы молодые" подивилося 36.7 млн глядачів. У перших рецензіях на фільм критики відзначали, що фільм привертає щирим ліризмом та справжньою комедійною дотепністю. У журналі «Радянський екран» (1959, № 12) автор рецензії підкреслював задовільну роботу кінооператора, вдалу передачу барвистих українських пейзажів, а також відзначав наявність українських елементів в музичному оформленні фільму.
Кадри з фільму "Годы молодые"
Й мені сподабалася ця легка, нехитра історія юнацького кохання. Що здивувало при його перегляді? Вбрання дівчат, в яких вони танцюють на концерті в шахтарському клубі, воно так схоже на вишиту сукню порцелянової босої українки, яка обриває ніжні пелюстки ромашки, намагаючись дізнатися те, про що не говорить її суджений: «Любить чи не любить".
О. Жникруп. "Любить не любить". В. 29. КеКХЗ. ПЗХК. 1956
Кадри з фільму "Годы молодые". Прем'єра відбулася 9 березня 1959 року
Поет Андрій Малишко та композитор Платон Майборода разом створили 22 пісні. Окрім ”Пісні про рушник”, зокрема, й ”Київський вальс” (”Знову цвітуть каштани...”).
"Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є" про факт звертання українських фарфористів до квітки каштана як до символу міста в кінці 1960 – х років в порцелянових сувенірах читайте на даному сайті:
https://ludamilia.wixsite.com/website-2/post/%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%83-%D1%86%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%D1%82%D1%8C-%D0%BA%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B8-%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8F-%D0%B4%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B1-%D1%94
Текст Л. Карпінська - Романюк
Comments