Н. (Наталія) Трегубова. Скульптурна композиція “Барвінок”. В. 39. 35. Коростенський ФЗ. 1980
Найчисленнішу групу серед сімейно-побутових пісень становлять пісні про кохання, повні особливої краси, щирості почуттів молодих сердець. Особливу популярність і любов серед українців та інших народів світу отримали такі пісні: «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Чорні брови, карії очі», «Ой ти, місяцю, я зіронька ясна», «Туман яром, туман долиною», «Ой у полі дві тополі», «Чом ти не прийшов...», «На городі верба рясна», «Цвіте терен, цвіте терен», «Ой гиля-гиля, гусоньки, на став», «Ой у лузі калина стояла», «Ой чий то кінь стоїть» та багато інших. Звісно вони, які є душею народу, безмежним полем, прикрашені людськими надіями, чистими поривами до щастя та чистої сльозою на віях дівочих, надихали українських художників на створення творів у одному із найчудовіших творінь людини - порцеляні.
М. Козак, З. Олексенко. Штофи “Пісні України” (лицева та зворотна сторони). 1981. Полонський ФЗ. НМУНДМ
В постійній експозиції Національного музею українського народного й декоративного мистецтва знаходиться набір із трьох штофів "Пісні України" (1981), створений подружжям полонських майстрів Миколою Козаком та Зінаїдою Олексенко. Світ ліричної пісні, її надій позначено у вишуканих бароковістю формах й розпису. Уведення в декор на сповнених особливої краси виробах написів "Через ті очі бандуристом став", "Взяв би я бандуру", "Причарувала моє серденько" вводить нас у світ щирості почуттів молодих сердець.
"Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?"
"Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!"*
"Ой ти, дівчино, словами блудиш –
Сама не знаєш, кого ти любиш!"
"Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю.
Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь,
Тільки не знаю, з ким повінчаюсь.
Схвильовані монологи закоханих дівчат стали джерелом художнього оформлення декоративних тарелів "Цвіте терен", "Іванку, Іванку, купи ми рум'янку", "Вийся, барвінку", "На камені ноги мию" та "На поточку прала", декорованих підглазурним розписом у 1980 році на базі Коростенського фарфорового заводу. Перші дві знаходяться у фондовій колекції Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав", третя - в експозиції Музею декоративного - ужиткового мистецтва Київщини. Здається неймовірним, що однією кобальтовою фарбою можливо було створити такі градації в силі тону, такий благородний та строгий декор, що запам"ятовується. Кобальт дав малюнкам незвичайну глибину тону, милозвучність кольору, колористична гама його простягається від чорно-синього оксамитового кольору до ніжно-блакитних прозорих тонів. Техніка підглазурного розпису складна і вимагає від художника навички та майстерності, твердої руки. Загально відомо, вносити поправки в живопис при роботі з підглазурними фарбами, видаляти їх при помилках практично не можливо. Проведена лінія вбирається черепком і, спекається з глазур'ю, стає моментально єдиним цілим з виробом. Але разом з тим, для художника вона володіє незвичайною привабливістю: у вогні мазки розтікаються й дають ніжні тональні переходи, м'який контур малюнка, чудову глибину тону. Є ще одна особливість такого вибору. Якщо надглазурний малюнок стирається від часу, то підглазурний живопис вічний.
Н. (Наталія) Трегубова, В. Радько. Таріль декоративний "Іванку, Іванку, купи ми рум'янку". Д. 34. Коростенський ФЗ. 1980. Фондова колекція НІЕЗ "Переяслав"
Автори цих перлин - симбіоз двох зовсім різних художників членів національної спілки художників України. Попри розмаїття напрямків їх творчої індивідуальності, об’єднаним високим професіоналізмом та талантом у виконаних творах продемонстровано яскраву художню виразність. Наталія Миколаївна Трегубова - Радько (9.02.1952 - 09.2021) працювала з різними матеріалами та в різних техніках, але усі її твори відрізняються своєрідністю і яскравістю. Володимир Андрійович Радько (нар. 1951) – самобутній сучасний художник, його роботи відбивають тонке сприйняття форми та простору та запрошують у світ нескінченної експресії.
Він в період спільної роботи над виробами навчався в майстерні книжкової графіки у Київському художньому інституті після закінчення Одеського художнього училища ім. М. Грекова. Варто згадати, Наталія за рік до створення наведених тарелів закінчила скульптурний факультет Київського художнього інституту.
Н. Трегубова - Радько та В. Радько (двоє праворуч). Київ, грудень 2018 року
До речі, вперше Наталія, донька Миколи й Валентини Трегубових, дебютувала роботами у порцеляні на художній виставці до 100 – річчя уродин Лесі Українки у 1971 році, експонувалися її роботи по драмі - феєрії "Лісова пісня". Чудове враження складає дівоча краса, щаслива любов коханого парубка у скульптурній композиції Н. Трегубової "Барвінок" (1983). Трав’яниста рослина з голубуватими квітами символізує у свідомості українців цнотливість й чистоту.
"Прийди, прийди в понеділок та підемо по барвінок," - оповідає й пісня про юнака та дівчину, яка кожен день тижня призначає йому побачення, а сама на них не приходить. Ця пісня є однією з найпопулярніших у світі українських пісень. Гуртове збирання барвінку передувало власне вінкоплетинам, яке в багатьох селах супроводжувалося різними обрядовими діями та піснями.
Вінок з барвінку одягала засватана дівчина, як показано на тарелі "Вийся, барвінку". У багатьох селах вінки «вили» вдень чи ввечері напередодні самого весілля, часто — на «прощальній» молодіжній вечірці в домі нареченої. За іншою традицією, вінкоплетини відбувалися зранку перед вінчанням й саме ними розпочиналися весільні урочистості. Виготовлення для наречених барвінкових вінків — давні обрядові атрибути, сакральна семантика яких зумовлена ритуальним значенням самого весільного вінка (маркер особливого обрядового статусу, символ пошлюблених, магічний оберіг) та міфологічними уявленнями про вічнозелений, «хрещатий» барвінок (символ життєдайності, вічності, святості, молодості тощо).
Н. (Наталія) Трегубова, В. Радько. Таріль декоративний "Вийся, барвінку". Д. 34. Коростенський ФЗ. 1980. Музей декаративно - ужиткового мистецтва Київщини
Чарівна краса природи Закарпаття, різноманітність людських настроїв і почуттів відбилися в піснях надзвичайно глибоко й правдиво. В центральній частині сюжету блюда на мотив лемківської обрядової пісні "На поточку прала" про тужливу долю жінки лаконічно і зрозуміло за формою тарілки зображена молодиця на березі гірської річки, обрамлена гілками верби та рослин. Вона пере білизну та собі думку гадає. Людське серце – штука норовлива, це вже давно зрозуміло. Доводь йому, як краще, переконуй, що так робити – не раціонально, а все одно воно саме вирішить, кого йому любити і як. Отже, її образ проходить через слова: "Поможи ми, пане боже, що - м собі думала. Я собі думала хлопця молодого, а мене віддали за діда старого. Як на віддавали, то так і казали - Аби - сь, моя доню, діда шанувала. Я діда шаную, шанувати мушу. - Поможи ми, пане боже. візьми з діда душу. Візьми з діда душу та й повісь на грушу, аби старим знати, як молоду брати".
Н. (Наталія) Трегубова, В. Радько. Таріль декоративний "На поточку прала". Д. 34. Коростенський ФЗ. 1980. Приватна колекція
Декоративний таріль «Цвіте терен» (1980) про дівчину, яка полюбила того, хто, можливо, не вартий її кохання, бо поїхав «іншої шукати». "Цвіте терен, цвіте терен" оповідає нам напис, виконаний по краю дзеркала виробу. Терен — символ перешкод та страждання, образна рослина і в літературі, і у фольклорі, огортає закохану, яка сидить у кріслечку край віконця та виглядає милого, маючи надію на щастя, хоча й у пісні співається, що «цвіт опадає. Хто з любов’ю не знається, той горя не знає». А може, це тільки ревнощі, й дівча вірить у любов?
Н. (Наталія) Трегубова, В. Радько. Таріль декоративний "Цвіте терен". Д. 34. Коростенський ФЗ. 1980. Фондова колекція НІЕЗ "Переяслав"
Характерні ознаки фольклору про нерозділене кохання, адже милий поїхав "іншої шукати" оспівує й статуетка "Цвіте терен" (1987) одного із провідних скульпторів українського фарфору М. Моцака. Звертання, риторичне питання, як й в пісні, характерно силуету дівоньки у національному українському вбранні: "Очі мої, очі мої, що ви наробили? Кого люди обминали, того полюбили."
М. Моцак. «Цвіте терен». В. 26. Полонський ЗХК. 1987
М. Моцак. «Цвіте терен» у розпису Г. Погрібної. В. 26. Полонський ЗХК. 1987. ХОКМ
Михайло Андрійович Моцак (1923 - 2017) народився на Полтавщині у бідній селянській сім’ї на хуторі Кагамлик. Коли йому було три роки помер батько. У страшні роки Голодомору 1932-1933 років хлопчик залишився живим завдяки турботі батькового старшого брата Федора, який забрав хлопця на якийсь час до себе в Кременчук. Коли сім"я переїхала у Запорізьку область, то за словами Михайла Андрійовича, він вперше наївся хліба. Зі шкільних предметів хлопцю найкраще давалось малювання. За портрет Сталіна, виконаний олівцем, керівництво радгоспу «Переможець» навіть нагородило його набором фарб з пензлем.
Художники та скульптори Полонського ЗХК (зліва направо: сидять М. Моцак, Т. Шуляк, стоять О. Ліпіса, В. Албул, Н. Албул, Т. Будник. Фото з архіву доньки М. Моцака. 1986
З наступом нацистської Німеччини 17 - річного юнака мобілізували, і він проходив воєнну підготовку на Кавказі. В лютому 1942 року, під час Керченсько-Феодосіївської десантної операції у складі кулеметного батальйону, в стані тяжкого поранення потрапив у полон. Спочатку знаходився у концтаборі на території України, а згодом був відправлений до Німеччини. В кінці війни вдалося втекти із полону і пробратися до своїх… На Батьківщині він поселяється у Кременчуці, а у 1947 році їде в Миргород і поступає на навчання до керамічного технікуму на факультет художньої кераміки. Його, як фронтовика, прийняли на другий курс. Протягом навчання зі спеціальних предметів мав хороші оцінки, а зі скульптури – «відмінно».
Група студентів 2 курсу художньої кераміки Миргородського керамічного технікуму зі своїми курсовими роботами у актовому залі учбового закладу (зліва направо: другий - М. Моцак, п'ятий - викладач В. І. Московченко, сьома - викладач В.С.Панащатенко). Миргород, 1948 рік. Фото із архіву М. Козака
Група студентів 2 курсу художньої кераміки Миргородського керамічного технікуму. М. Моцак стоїть третій ліворуч. Миргород, 1948 р. Фото з архіву М. Козака
Навесні 1950 року був відправлений на Коростенський фарфоровий завод для виготовлення дипломної роботи – фарфорової вази, присвяченої Сталіну, якому за пів року до того виповнилось 70 років. Проте не судилося. За фотографування залізничного мосту через річку Уж Михайла арештували та звинуватили у шпигунстві… Через шість років, згідно з висновком Комісії Президії Верховної Ради СРСР, М. Моцака звільнили з ув’язнення зі зняттям судимості. З далекої Воркути він повертається в Кременчук і невдовзі відновлюється на навчання, повторно на четвертий курс Миргородського керамічного технікуму. Свою нову дипломну роботу – фарфорову вазу «Шевченко художник» - виконував на Полонському фарфоровому заводі. Після успішного захисту, отримав направлення на роботу на цей же завод, де мав розписувати чайні та кавові сервізи в цеху художнього оздоблення.
Журнал "Порцеляна" №2 за 2017 рік зі статтею "З любов"ю до життя", де Микола Козак на основі аудіозапису розмови з М. Моцаком у березні 2016 висвітлює життя та творчість колеги
За порадою художників фарфорового заводу, які вважали, що на Полонському заводі художньої кераміки він матиме більше можливостей реалізувати себе як скульптор, переоформив направлення. На ПЗХК у 1962 році розпочалось формування колективу художньої лабораторії. К. Бистрицька, М. Бобік, Т. Шуляк, А. Погрібна - саме їхня творчість стане визначальною в асортименті продукції заводу протягом десятиліть. Визначне місце серед цих талановитих художників-скульпторів належить й М. Моцаку.
М. Моцак (другий ліворуч) і М. Бобік (третій ліворуч) на святі 1 Травня серед працівників ПЗХК . Кін. 1950-х рр. Фото з архіву доньки М. Моцака
Його скульптурку «Оксана» за мотивами повісті М. Гоголя "Ніч перед Різдвом" на республіканській художній раді при Держплані УРСР затвердили з відзнакою. Національна специфіка яскраво виявилася також у скульптурах «Жниця» (1964), "Лісова пісня" (1970), "Зустріч на полонині" (1970), "Пастушок" (1964), "Калинонька" (1982), "Коломийки" (1960 - ті), "Дівчина" (1985), "Вершник" (1992). Особливе місце у творчому доробку Моцака належить анімалістичному жанру, над яким він працював протягом всіх років. Це були тварини екзотичні (жирафа, зебра, гірський козел, баран) та домашні, у скульптурних зображеннях яких домінували декоративне трактовання форми, цілісність силуету, пластика руху. Вони прекрасно ілюструють кращі художньо-пластичні надбання своєї епохи. Кольорові гами вирішені у стриманих пастельних тонах.
М. Моцак "Коломийки" В. 14. 15. ПЗХК. 1960 - ті
Такі славні та величні дівчатка співають найпоширеніші танкові пісні, що їх називають - коломийки, котрі поєднують в собі поетичне слово, музику й танець в одну цілість. З уснословесного жанру любовної пісні на слова: "На камені ноги мию, на камені стою, навкруг мене чари сиплють, а я ся не бою. Навкруг мене чари сиплють – я їх не боюся," - ще одна таріль Н. Трегубової та В. Радько "На камені ноги мию" (1980). Перед нами образ українки, яка виділяється своєю працелюбністю "сама овес я сіяла, сама його й скошу", силою почуттів, вірністю у коханні, моральною чистотою та відданістю коханню "коби скорше до осені, віддамся, віддамся, таки свому миленькому зрадити не дамся".
Н. (Наталія) Трегубова, В. Радько. Таріль декоративний "На камені ноги мию". Д. 34. Коростенський ФЗ. 1980. Фото з архіву сім"ї Трегубових - Радько
Серія декоративних настінних блюд, які здатні зачарувати красою й декоративністю, заповнити собою будь-який інтер'єр, а також прикувати увагу глядача, були створені й коростенським кераміком Іваном Ткаченком (1912 - 1992). Каліграфічним почерком Іван Савелійович старанно вивів на зворотному їх боці назву: «Українські мотиви». Мотив для художника - це не просто внутрішнє, а то, що представляє цінність, дуже особисте. Практично всю площу піддона займають малюнкові портрети персонажів «Козаченьків» та «дівчиноньки» з української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коні, та лягайте спочивати». Малюнки обрамляє по краю золотом точкове обведення, візерунок і слова з тексту пісні.
Журнал "Порцеляна" №3 за 2018 рік зі статтею Л. Карпінської - Романюк "Из казацкого рода", де висвітлюється творча доля Івана Ткаченка
Живопис на порцеляні «Українських мотивів» - майстерна і грамотна графіка в плакатному стилі. Художник немов вводить глядачів під гілки вишневого саду в український двір, огороджений тином, сплетеним з лози, уздовж якого в палісаднику цвітуть дивовижної краси, споконвічно народні з мускусним чоловічим запахом квіти - мальви. Мальва - символ сонця, адже писанку з таким знаком дарували на щастя, її зображенням в українській хаті розписували стіни та піч. А як уявити собі українську мазанку без вишні, що росте біля неї? Рослинним орнаментом по полю картини (піддон блюда служить свого роду полотном, на якому художник створює свої шедеври) розкидані ягоди вишні. Боже дерево - вишня, колись шановане, як ритуальне дерево, постає тут як ще один символ сонця, а дівчата - святий символ матері, рідної домівки, рідного краю, любові, злагоди, України. І оскільки намагаємося зрозуміти символіку малюнків, залучаючи мотив пісні, то не зайве нагадати, що вишня є ще і знаком природної спокуси, що вказує на наявність й важливість усіх етапів, які призводять до народження чогось нового. Нове, це розгорнута чарівна гра, з якої починаються практично всі романтичні історії. Козак заманливо посміхається, погладжуючи вуса, немов демонструє свою зрілість: «Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тобі розгнівив. Що я вчора із вечора із другою говорив». Він, молодий писаний красень-чарівник, зображений відпочивальником від своїх праць, не дарма ж «копав, копав криниченьку у зеленому саду», й розмірковує з одноплемінником на мальовничому малюнку парного декоративного тареля: «Чи не вийде дівчинонька рано-вранці по воду?»
І. Ткаченко. Декоративне блюдо “Українські мотиви”. Д. 34,5. Коростенський ФЗ. 1971. До 50 – уріччя СРСР
В особах козаків вгадується портретна схожість з автором і його батьком. Бувши вже міським жителем, Іван Савелійович довгі роки в побуті й на роботу ходив одягнений в національний одяг. Мати в гардеробі українську вишиванку не було тоді загальноприйнято, навіть українські селяни, які до 1960-х років нерідко носили домотканий вишитий одяг, починають відходити від цієї традиції.
І. Ткаченко з сестрою та дружиною. Полтавська обл., с. Мануйловка, 1946 рік
Ткаченко-син, як і Ткаченко-батько, любив вишиванки, підсвідомо висловлюючи повагу до традицій і родовий зв'язок з предками. Додам, що дівчина має портретну схожість з дружиною художника. Як на рушниках в материнській та бабусиній хаті, у розпису описуваних тарелів колірним способом поєднання синього і червоного, досягнута емоційність і відчуття повноти життя. Прийнята художником палітра символізує єдність й сполучуваність протилежних стихій - Вогню та Води, що представляють активний, гарячий чоловічий та пасивний холодний жіночий, природний початок: «Просив, просив відеречка, вона йому не дала. Дарував, дарував в руки перстень - вона його не взяла». Значить, викопавши спеціально для дівчини колодязь й подарувавши кільце з руки, козак хотів загладити провину перед коханою, а вона, бачиш, виявилася гордої: любиш мене, так і з іншою не зупиняйся, навіть до розмови! Не випадково образ дівчини сповнений почуття гідності. Художник передає внутрішній емоційний стан красуні, яка «з ростом невеличка, ще й літами молода. Руса коса до пояса, в косі стрічка голуба». Дівча мріє про кохання й готова на все заради коханого, але не прощає його увагу до подруг. Статичністю жіночої фігури автор виводить нас за рамки сюжету пісні. Перед нам Мати, родоначальниця нових поколінь, стовп нації, у якої велика роль - створювати та зберігати щастя не тільки в її родині, а й більш масштабно - у всьому світі. І несе вона на коромислі наповнені відра водою - символ життя. Так бачив автор можливість представити улюблену Україну на виставці, присвяченій іншій ідеологічній картині.
І. Ткаченко. Декоративне блюдо “Українські мотиви”. Д. 34,5. Коростенський ФЗ. 1971. До 50 – річчя СРСР
Текст Л. Карпінська - Романюк
Comments