… Як передати дихання мазку
І оживити трепетом листочки,
Щоб вітерець знайшов свою струну
І забринів серед трави дзвіночком?
І щоб комаха, жвава і жива,
У той малюнок радо завітала,
Хай не нектару, а мого тепла
Для себе неодмінно назбирала?
Її роботи знаходяться в колекціях різних музеїв України, в тому числі в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (м. Київ), Сумському художньому музеї, Хмельницькому обласному краєзнавчому музеї, Переяслав-Хмельницькому історико-культурному заповіднику, Чорноморському музеї образотворчих мистецтв ім. О. Білого, Миргородському краєзнавчому музеї, основна експозиція розміщена в Полонському історичному музеї.
Життєвий шлях Зінаїди Володимирівни Олексенко з його радістю і терніями, з печалями та щасливими днями нерозривно пов’язаний з Україною, Миргородом на Полтавщині та Полонським фарфоровим заводом на Хмельниччині. Тут вона, гарна, талановита, активна, надзвичайно глибока і світла, пройшла професійне самоствердження. «Роботу свою любила понад усе»,- каже майстриня пензля і слова, митець, «чарівниця», яка створювала речі, наділяючи їх змістом і снагою. Творчої сили їй надавали краса, барви, звуки і запахи природи рідного краю. Душею, а не пензлем з фарбою, розписані нею роботи.
Фарфор!
І плоть твоя, і кров -
Вони й мої.
Єдине наше тіло
Хай пройде крізь священний твій вогонь
І лишить людям те,
Що уціліло.
Народилася Зінаїда Олексенко у Миргороді. В невеликому, але дуже затишному місті, де панує атмосфера миргородських козаків і витає дух гоголівських героїв, родина мешкала з діда - прадіда, як зі сторони матері, так і батька. Батько, Володимир Григорович Олексенко, півстоліття відпрацював старшим машиністом водокачки залізничної станції, а мати, Катерина Іванівна, була домогосподаркою. Дитинство та юність дівчинки пройшли в живописному передмісті, що на підвищеному схилі лівого берега звивистої річки Хоролу. В цьому місці її русло оточували широкі луки, весною заплавні, а влітку вони висихали, розкинувшись на сотні метрів попід узвишшям вулиці. Будинок водокачки утопав у зелені так, що з дороги виднілись тільки дах і верхи крон. У цьому заповідному краї серед полтавської природи з’явилися її перші друзі, там, відкриваючи довколишній світ, підсвідомо вона відчула себе невід’ємною часточкою своєї землі, свого народу.
Гуляючи великою територією водокачки, Зіна знаходила подібність між людьми та квітками, травинками, котрі ростуть одна біля одної, але кожна з них, як і особистість, по – своєму - індивідуальна і цікава. Миргород, 1955
Умиротворення і красу славного рідного міста з привітною назвою, здавна улюбленого і шанованого, мальовничі краєвиди його околиць ще дошкільням намагалась передати не тільки олівцем і фарбами, а й неусвідомленими спробами складати вірші. Дівчина мріяла після закінчення школи поступати навчатися на факультет журналістики. Але доля розпорядилася по іншому. Зінаїда стала ученицею Миргородського керамічного технікуму ім. М. Гоголя. Саме в його академічних стінах шліфувалися її природні таланти. Це був один зі спеціалізованих галузевих навчальних закладів країни, який готував фахівців для фарфоро-фаянсової, та керамічної промисловості, а бувши визнаним центром художньої кераміки, випускав і майстрів-художників з виготовлення гончарних, теракотових, майолікових, фарфорових і фаянсових виробів. Досконало поставлене практичне навчання під контролем кращих майстрів-професіоналів, залучення відомих викладачів — ентузіастів своєї справи — все це дозволило Миргородській школі підготувати велику кількість кваліфікованих фахівців. Максимальна кількість навчальних годин для художників була орієнтована на спеціальні дисципліни – композицію, малюнок, живопис, скульптуру, історію мистецтв, а також на роботу з глиною та освоєння ручного розпису керамічними фарбами. Студентка стала вдячним виконавцем творчих настанов викладачів: Валентини Панащатенко— з композиції та роботи в матеріалі, Леоніда Статкевича — з малюнку і скульптури. Вагомий вплив на формування світогляду майбутньої художниці мало мудре слово мистецтвознавця Віталія Ханка. Про ті роки Зінаїда згадує з легким смутком на обличчі й загадковою усмішкою в очах. Їй ще й зараз часто сниться та щоденна дорога до технікуму, що тягнулася понад берегами річки Хоролу, по невеличких барвистих вуличках, які часто переходили в луки, виходила на центральну магістраль міста, перетинаючи міст через Хорол, слалася парком і нарешті, сягала старовинних будівель навчального закладу – кілометрів до семи. Під час подорожі частенько приходили на думку вірші, які фіксувалися напам’ять, але й швиденько забувались.
Непомітно сплинули п’ять років навчання, настав час розлучатися з колискою національної культури й традицій – рідною Полтавщиною. Закінчила технікум з відзнакою у 1968 році, набувши кваліфікацію «художника-майстра» за спеціальністю «художня кераміка». За направленням поїхала працювати на фарфоровий завод у місто Полонне, що у Хмельницькій області. Зінаїду вразила барвиста, багата лісами та ріками, природа одного з найдревніших міст України. Влітку його вулиці тонуть в зелені густих вишневих та яблуневих садів, а попід вікнами розливаються моря квітів: чорнобривці, жоржини, повняки, майори. Але… душа тужила за рідною батьківщиною.
Трудилася зранку до вечора. Полонська школа рукотворного фарфору – це ціла сторінка в історії українського декоративного мистецтва і, перш за все, творчості, заземленої національними сивочолими традиціями, на теренах яких український художник, пов’язаний із фарфором, «мусить бути ремісником – творцем, спроможним жити й утримуватися зі своєї праці при всіх обставинах життя» і водночас бути охоронцем неповторності української художньої порцеляни. Завод став місцем не тільки початку трудової біографії, але і єдиною творчою лабораторією пошуків власного «Я». Зінаїда заглиблювалася в секрети фарфорового виробництва, в деталі технології, шукала та успішно працювала над створенням нових форм і малюнків для фарфорових виробів. Досягала високої майстерності у техніці надполив’яного розпису, і під керівництвом головного художника заводу, в той час В. Овчаренка, освоювала підполив’яний розпис. До речі, з тих часів ручний розпис фарфорових виробів підполив’яними фарбами, зокрема, кобальтом та розчинами солей кислів металів, залишався її найулюбленішим—кращі вироби створені саме цим методом декорування. Складні й водночас тремтливі напівтіньові мазки відводком пензлем по сирому черепку, які використовувала Зінаїда Володимирівна, на Полонському фарфоровому заводі у виробництві почали застосовувати вперше, такі розписи залишилися притаманними лише цьому заводу.
А як полива блисне з-під долонь,
І зазвучить малюнок барвограєм, —
То горна озивається вогонь,
А, може, і моя душа співає.
«Він постає в моїй уяві - згадці як живе єство, як родинне вогнище, до якого дотичні сотні доль, що сплітались в одне вагоме ядро людських емоцій і наполегливої праці, — писала З. Олексенко в етюді «Фарфоровий завод», - Цей натруджений іноді відчайдушними потугами організм завжди підтримував у собі життя, навіть в тяжкі для себе роки, завмираючи на деякий період і знову підіймаючись з руїн. Оновлювались засоби виробництва, зводились нові світлі просторі цехи, у барвисті алеї вбиралась його велика територія. Він жив!
Гул і гуркіт заводських станків, агрегатів, моторів, невгасний вогонь його величезних печей, що увінчували себе радістю народження виробу, що сяє білизною поливи і яскравістю барв декору, чистотою його мелодійного дзвону і захопленими поглядами споживачів, віддавна супроводжували життя тутешніх мешканців, житла яких тулились, горнулись до нього, множачись заводськими новобудовами й приватними садибами. Старше покоління фарфоровиків відходило від праці на заслужений відпочинок, але так само чіпко жило заводом, його проблемами, послугами та турботою. Вслід приходили молоді – їхні діти, онуки, правнуки...».
За рік роботи в художній лабораторії молода художниця створила декілька форм виробів: десертний набір, вазочки, а також малюнки на заводську продукцію.
І знову навчання. Керівництво заводу направило її з оплатою стипендії здобувати вищу освіту та удосконалювати художню майстерність у Львів, в інститут прикладного та декоративного мистецтва. Там дівчина, окрім серйозного навчання, відразу жадібно поринула в атмосферу мистецтва: вивчення здобутків у різних галузях світової та вітчизняної культури, відвідування музеїв, виставок, бібліотек, театрів, а ще — захоплення поезією, яке залишиться на все життя. Викладачами були талановиті митці, висококультурні, толерантні люди: Ю. Лащук, З. Флінта, А. Бокотей, Д. Крвавич, М. Гладкий, Б. Горбалюк та інші. З особливою вдячністю і теплотою вона згадує викладача історії мистецтв і кольорознавства Володимира Овсійчука, згодом лауреата Шевченківської премії, який мав великий вплив на становлення її, як особистості й митця. Талановитий Учитель, він захоплював душі студентів не тільки цікаво викладеними знаннями, а й мудрими переливами власного життєвого досвіду. Тож не дивно, що дипломна робота З. Олексенко – «Набір посуду до весільного столу» була нагороджена дипломом 2 ступеня на Виставці досягнень народного господарства Української РСР. Окрім утилітарних виробів у наборі присутні декоративні та ритуальні предмети. Зображення молодого та молодої на тарелях, блюдо для короваю з побажанням «Щастя молодим», келихи для наречених, які зазвичай після святкування подружжя лишає на згадку — мають оригінальний та доречний декор, як для важливого свята в житті, а білий колір фарфору підтримує святкову атмосферу весілля. Вироби оздоблено рослинним орнаментом і частково золотом.
Біле тло фарфору
кличе
мою уяву
на побачення —
сподівається побратися
у високому полум’ї
взаємності.
Почуття жіночності, мрійливості автор передає багатим розписом «срібно - блакитними» барвами. Голубка серед буяння квітів, як уособлення світла, ніжності й спокою — в християнстві голуб вважається символом Святого Духу. Органічно поєднуються надполив’яний і підполив’яний розписи, які виконано напівтонами, м’якими, витонченими, немов розбавленими дощиком. Розбавлення «солодкуватих» відтінків пристрасного червоного з гармонійним сплетінням синього та зеленого є знаком життя, молодості та початку нових стосунків. Молода художниця не лише акцентує увагу на декорі, що підтримує традиції народного декоративно-вжиткового мистецтва України, а ще й використовує у формі мотив «плесканки» з полтавського гончарства.
Окремі предмети дипломного набору “Весільний”. 1975
Захистивши дипломну роботу на «відмінно», повернулася 1975 р. в містечко Полонне, де знову приступила до улюбленої роботи. У художній лабораторії фарфорового заводу з початку 1970-х років форми масового посуду для широкого вжитку розробляли Віталій Овчаренко, Іван Джима, Микола Козак, Валерій Богач. Згодом художня лабораторія заводу поповнилася випускниками Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Валентиною Щербань, Алісою Кордас, Феліксом Туровським та ін. Настав час напруженої праці і для Зінаїди Олексенко.
Що є натхнення?
Вічна спрага духу?
Чи золоті від брам його ключі?
Коли вагітна думкав серце стука
І не дає заснути у ночі,
Прийшла пора
Надійні ставить верші,
Його хвилини жадібно ловить.
Усі, хто творить,
завжди були перші.
Нехай для себе.
Хай лише на мить.
Вже через рік про неї згадують у пресі. Набір для лікеру «Роксолана» (1975) експонувався на художніх виставках (1976, 1982, 2005). Елегантний, благородний і красивий комплект додає святкуванню за столом відчуття розкішності. Поданий у ньому міцний солодкий алкогольний напій з настоянок духмяних трав, з додаванням кореневищ та прянощів, п'янить, як личко біленьке зі сніжним відтінком, рум'янцем, що у першого пуп’янка троянди, як жагучі очі, що випромінюють ласку, а іноді - «в них мигтить чаша чорної труї», як нежадливі вуста та розкішна, граціозна постать оспіваної у літературі, образотворчому мистецтві, музиці та кіно найвідомішої жінки здавна в Україні. Мисткиня використовує образ Роксолани для розкриття сутності жінки, яка несе у своїх долонях через все життя птаха щастя—любов. Ця жінка—віддана мати. Вона—патріотка свого краю.
З перших кроків творчість З. Олексенко пройнята щирою любов'ю до України, її історії та культури. Вона не тільки чудовий художник, але й дуже добра людина. Її сьогоднішній біль: «Болить мені Україна. Бо не така, якою б я хотіла її бачити. Бо не такого життя бажала б своїм краянам. Бо так багато негараздів не дають нам твердо стати на ноги та гордо підняти голову. Молода наша держава робить перші кроки, у неї ще все попереду. Я вірю в неї, бо люблю свою Батьківщину».
Набір для лікеру “Роксолана”. 1975
По закінченню навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, у 1980 році в Полонне повертається чоловік—Микола Козак (згодом він очолив колектив художньої лабораторії заводу). З цього часу починається постійна творча співпраця художників. Значну роль у професійному зростанні відігравали щорічні творчі відрядження до великих культурних центрів країни. Вони знайомилися з роботою фарфорових підприємств та творчістю і надбанням колег – художників, а також дизайнерів світової порцеляни, відвідуючи художні музеї, виставки, творчі осередки та історичні місця. Своєрідною школою служили республіканські та всесоюзні галузеві художні ради, куди заводи представляли нові вироби, де зверталася увага на цікаві експерименти, сучасні мистецькі події, висловлювалися думки з теоретичних питань розвитку декоративно-прикладного мистецтва. Їхня сімейна бібліотека налічує більш як чотири тисячі спеціальної та художньої літератури.
З 1976 року роботи З. Олексенко експонуються на республіканських, всесоюзних та закордонних художніх виставках. Географія проведення —від Полонного до Франції: Київ, Львів, Москва, міста Болгарії, Австрії. Своїми розписами Олексенко також оздоблює і форми фарфорових виробів створених М. Козаком, В. Овчаренком, Ф. Туровським, В. Щербань, К. Гапонюк. Художниця прагнула досягнути досконалості, розкриваючи знання і секрети технічного виконання, а також всю гармонію своєї душі. Точні форми, плавні лінії, відповідні деталі—простота без пафосу й манірності. Багатство кольорової гами підпорядковане характеру малюнка і загальному задуму. Декор підкреслює форму і ніби наповнює її, створюючи враження напруженості й динамічності. Зінаїда малює з натхненням, ніби пісню співає. Без будь - якого попереднього ескізу чи трафарету. Пластика, соковиті барви, точний мазок—все це перетворює вироби в справжні мистецькі перлини. Що не квітка—то імпровізація: жовта, синя, червона троянди. Як в житті: скільки ми не збираємо букетів—всі вони різні. А як створювалися нею унікальні розписи? Здається, відбувалося диво. Бере майстриня в руки чарівні—ні, не палички—пензлики, торкається порцелянової поверхні, і спалахує на ній яскрава квітка, така гарна троянда, що й очей не відірвати. Провела ще раз пензликом і, здається, роса, скотилася з пелюстки, залишивши вологий слід. А пензель так і танцює, так і кружляє на округлих поверхнях кухля або чайника. Розквітає букет казкової краси. Здається, і бачили колись щось подібне. Але немає!
Сервіз для чаю «Каштан». 1986
А ось пройшлась широкими мазками по тарелі, і посеред парку з’являється зелена галявина з великим прастарим дубом, що хилиться од вітру. Місцина повна ніжної, задумливої подільської краси. Диву даєшся, як досягається таке мальовниче різнобарв'я, що здатне передати урочистість живого, що вирує, наповнене внутрішньою силою природи.
Набір для напоїв «Старий парк» (автор форми Ф. Туровський). 2000
Сервіз для чаю «Поділля» (автор форми В.Овчаренко). 1983
Набір для чаю «Кобальтовий етюд». 2001
Однією із найпопулярніших робіт З. Олексенко стали чайний та кавовий сервізи «Серенада», створені нею у 1988-90 роках. Новий витвір художниці з використанням поливи чорного кольору став «візитівкою» Полонського фарфорового заводу, де ця техніка декорування була застосована вперше в країні. Виріб з назвою ліричної вітальної пісні, поширеної в період середньовіччя в Італії та Іспанії, яка виконувалась увечері або вночі під вікнами коханої, щоб розповісти про свої почуття, приваблюває своєю витонченістю та елегантністю. З вишуканими предметами сервізу, оздобленими чорною поливою, помереженими золотом і милими, зворушливими лісовими квітами, чай або кава створюють ауру романтичного настрою і доброзичливого спілкування. Попри складність форм і декорування, сервізи випускалися до зупинки підприємства у 2008 році не втрачаючи підвищеного попиту споживачів.
Чому стоїш?
Чому без руху ти?
Ти – вже не ти,
Ти – то жага кохання.
Цілуй хутчіш
Пелюстки уст! Цілуй, цілуй,
Так ніби то – востаннє!
Хай тане сердце
В полум’ї очей, Навік згорає.
Не стане дихання, А ти цілуй!
Пий трунок той
Увесь , до дна
Так, ніби-то востаннє!
Чайний і кавовий сервізи «Серенада». 1988-1990
В доробку З. Олексенко є цілий ряд декоративних ваз. Традиційний мотив цікаво використано в розпису вази «Синій птах». Основний малюнок—птах, що несе в дім добробут, щастя, подружню злагоду, весну та відродження природи, що завжди приносить гарні вісті. Цей символ широко використовується в народному мистецтві України: у вишивці сорочок і рушників, в оздобленні хат та печей, у кованих та різьблених виробах, на писанках, а також у фольклорі. Адже, за повір'ям вважається, якщо ластівка в'є під стріхою гніздо, то це віщує родині щастя. Оздоблена ваза буйною рослинністю, виконаною у бароковому стилі синьо-голубими підполив’яними фарбами, в притаманний З. Олексенко творчій манері.
Художниця накладає на пористий черепок, який пройшов лише попередній випал і всмоктує фарбу, немов губка, здається, однотонні мазки. Палітра підполив’яних фарб для фарфору обмежена, і скільки не дивись, бачиш тільки різноманітні відтінки ніби-то одного і того ж сірого кольору. Потім виріб покривається поливою і піддається високотемпературному випалу. Обов'язковою умовою є рівномірне накладання пензлем на поверхню виробу потрібної товщини фарб. Щоб барви проявилися на готовому виробі й залишилися там назавжди, треба обпалити виріб при заданій температурі, а саме 1380 градусів, і не допустити закипання фарби або її вигоряння. А результат? Виріб можна порівняти з роботами золотих справ майстрів. Щойно народжений яскравий малюнок вражає гармонійністю кольорової гами. Його можна довго розглядати, як прекрасно відшліфований дорогоцінний камінь, знаходячи все нові відтінки, сплески, межі.
Ваза «Синій птах» (автор форми М. Козак). 1983
У 1990 році працю Зінаїди Володимирівни було відзначено Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а 1997-го - надано звання «Заслужений працівник промисловості України».
«Ми з чоловіком досить активно працювали, як для потреб виробництва, так і для показу своїх творчих робіт на різних художніх виставках, завжди виконували й перевиконували свої заводські плани, отримуючи за роботу невелику платню. Але від цього не страждали, адже були невибагливими у побуті», - розповідає мисткиня, вироби якої з їхніми орнаментальними, стилізованими рослинними мотивами, пейзажними та сюжетними композиціями приваблювали господинь, створювали гарний настрій за звичайним чаюванням та гостиним сімейним столом. Вироби, що випромінюють тепло, радість мають властивість весело входити в будь-який інтер’єр, уживатися з іншими предметами побуту.
З. Олексенко та М. Козак у художній лабораторії. Полонне, 1986
Серед створеного З. Олексенко, де вона є автором і форми, і декору, розмаїття фарфорового посуду: набір для лікеру «Роксолана»(1975), набір декоративних кубків «Самоцвіти» (1976), чайні гарнітури «Музи» (1976), «Парадний» (1977), чайні сервізи «Літній» (1976), «Каштан» (1986), «Писанка» (1989), “Хризантема” ( 1990), «Барвінок» (1995), набір чайників «Гарбуз» (1990), «Виноград» (2000), сервіз для кави “Імпровізація” /1997/, чайні набори «Ера», «Етюд» (2001), набір для млинців «Лада» (2006).
Сервіз для чаю «Виноград» (автор форми М. Козак). 1981
Сервіз для чаю «Писанка». 1989
Набори для чаю «Ера». 2000
Спільна творчість подружжя представлена виробами, форми яких мають ускладненість силуетів, приставних деталей, декоративні оздоби у вигляді ліпних рослинних елементів, ручного розпису, що надають їм підвищеної декоративності, святковості, урочистості. Смак і краса білого золота притаманні роботам: вази «Зелен-сад», «Голуба» (1980), «Синій птах» (1983), набори для чаю «Хліб і троянди», “Левада”, «Виноград» (1981), «Попелюшка» (1985), «Хоморець» (1986), чайний гарнітур «Золотий колос» (1983), набір чайників «Салют Перемоги» (1984) та ін. Серед тих, що тиражувалися виробництвом: сервіз для кави «Адажіо» (1988), чайний гарнітур «Жар - птах» (1993), набори: для чаю - «Дачний» (1997), для кухні - «Полонь» (1997), «Короп» (1999) та ін.
Вишукана бароковість форм і розпису використана у створеному подружжям наборі з трьох штофів «Пісні України» (1981), що знаходяться в постійній експозиції Національного музею українського народного і декоративного мистецтва. Світ української ліричної пісні, яка була і залишається відбиванням глибини народної душі, її надій, підкреслена уведенням в декор написів: «Через тії очі бандуристом став», «Взяв би я бандуру», «Причарувала моє серденько». Вироби, сповнені особливої краси, вводять нас у світ щирості почуттів молодих сердець.
Штофи “Пісні України”(автор форми М. Козак). 1981
Є жінки, над якими абсолютно невладний час. Навіть у свої роки Зінаїда Володимирівна струнка, активна. На велику повагу заслуговує її громадська та просвітницька діяльність як заступника голови районного осередку всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка та керівника місцевої літературно-мистецької вітальні «Полонь». З 1997 року З. Олексенко серйозно займається поезією, друкується в різних колективних літературних збірках Хмельниччини, Полтавщини та ін. Допомагає у редагуванні та виданні поетичних і прозових творів полонських авторів у районному літературному альманасі «Полонь». Є автором поетичних книжок «Очима серця» (2004), «Між серцем і Богом» (2011). Лауреат районної літературно-мистецької премії ім. Олени Пчілки.
З. Олексенко - автор книжки «Очима серця». 2005
Про свої досягнення і цікаву долю З. Олексенко оповідає скромно, проте все ж розкриває деякі деталі: «Іноді пишуться вірші. Вони приходять несподівано. Але часто від сумнівів і правок автора помирають. Джерелом натхнення найчастіше служить краса навколишньої природи. Вона викликає ту жагучу любов до рідного краю, яка і породжує поетичне слово. Творче натхнення - складова моєї професії. Щаслива тим, що доля дарувала мені роботу, яка завжди приносила радість. Для мистця творчий процес такий же важливий і бажаний, як і результат.
Приводом для появи віршів можуть служити і різні життєві ситуації, якими багате наше сьогодення. Живеш між людьми, переймаєшся їхніми проблемами. От і носиш у своєму серці їхній біль, помноживши його на власну відповідальність перед суспільством. І чим далі, тим важче нести цю ношу. Тому, що не в змозі допомогти всім, хто того потребує і заслуговує. Тому, що не можеш суттєво вплинути на хід подій. Тому, що єдиною твоєю силою є лише приклад власного життя, яке намагаєшся прожити гідно».
Глино!
Чудо Землі моєї!
Наших тіл віковічне лоно.
Вийшла з тебе
Й піду у тебе -
У надійні твої долоні.
І можливо,
В руках майстерних,
Я іще раз сюди вернуся,
Може, глеком,
А може, вазою
У людському житті
Озвуся...
Слугуватиму,
Прикрашатиму,
Любуватимусь всім довкола,
А покличеш -
Не нарікатиму,
Адже йду
По
Вічному
Колу.
З. Олексенко (в центрі) серед колег художньої лабораторії Полонського фарфорового заводу. Полонне, 2006
Хочеться висловити українській художниці та поетесі подяку за її вірне служіння музам, дарованим Богом.
Вірші З. ОлексенкоФото М. Козак Текст Л. Карпінська - Романюк
Comentários