- оповідала художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка), член Харківського відділення національної спілки художників України (1964), заслужений художник України, член Спілки художників СРСР, заслужений майстер народної творчості України (2003) Галина Іванівна Кломбицька (21. 11. 1933 - 27. 04. 2020). Працювала вона на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» сорок один рік (1955-1996), з них 38 — скульптором.
Пригадую одне зі спілкувань з Галиною Іванівною. 21 листопада 2015 року вітала її з днем народження. Вісімдесят два, а якщо врахувати, що закралася, зі слів художниці, помилка у паспортні дані, то - 84. У відповідь в слухавці звучав веселий бадьорий голос, попри слова про самотність, про цінності кожного дзвінка, кожного сказаного слова ззовні. Ще недавно вона робила посуд, який був, мабуть, в кожному будинку, в шістдесятих придумала малогабаритний сервіз. Тоді все було малогабаритним. "Душа не вірить. Ви розумієте, я розумію свідомістю, що того заводу вже не буде, але така надія — я щодня молюся на ніч: я прошу, хоч в якомусь вигляді, нехай цей завод існує, хоч маленький, хоч нехай випускають тарілку, хоч що завгодно, "- оповідала Галина.
"З "старих" працює лише Кломбицька, моя перша будянська знайома. "Каже, що помре без улюбленої роботи ..."- писав в травні 1997 року у щоденнику Л. Большаков, автор книги "Малюнок на фаянсі. Невигадана повість про Будянського півника", основу оповідання якої складає розповідь про життя й діяльність художників підприємства, про їх творчу еволюцію, прагнення і погляди.
Г. Кломбицька зі спанієлем Буле біля будинку художниці. У селищі Буди живуть цілі династії спадкових працівників заводу — скульптори, живописці, токарі. На підприємстві працювали їхні діди, батьки, і збиралися працювати їхні діти. 2013
Завод, який був гордістю Харківської області, якому Кломбицька віддала майже пів віку життя, стоїть немов привид колишнього добробуту. Прохідна, яка пропускала по три тисячі співробітників в день, закрита на замок. Всередині — тільки сторожа. Втіхи художниця знаходить в дачному житті, червоному «Запорожцю» і спанієлю Буле, ходила з ним на полювання. Влітку на птицю, взимку на зайця. Мені довелося побувати на її дачному обійсті, у міському будянському житлі. Зустрічала вона доброзичливо, була цікавою та гостиною у спілкуванні. Не сприймався її вік. Витончену фігуру, вільні рухи, дивно швидкі й стрімкі, відмінну пам'ять, дивовижу мову з останньої нашої зустрічі запам'ятала назавжди.
Г. Кломбицька народилася у 1933 році в робітничій сім'ї на Південному Уралі, в місті Орськ. У паспорті місцем народження записана Одеса: батьки привезли її туди незабаром після народження, і перший в житті документ дівчинці було видано на їх батьківщині. Так чи інакше, але Одесу Галина Іванівна любить всім серцем і вважає себе корінною одеситкою. Після школи дівчина пішла не в сільськогосподарське училище, а в художнє (1950 - 1955). Її викладачі зі спеціальності - М. Жук, Ф. Чувакін, Д. Фрумін, П. Канєвський. Дипломною роботою була скульптура "Весна іде": хлопчисько несе шпаківню і радісно дивиться вгору. Отримала "відмінно".
Галина Кломбицька
Відразу після закінчення скульптурного відділення Одеського училища імені Грекова — в Буди. У роки Великої Вітчизняної війни підприємство було практично повністю зруйновано, відновлення Будянського заводу завершилося до 1953 року. На завод вона приїхала скульптором, але нітрохи не образилася, коли по приїзду її зарахували модельницею. У трудовій книжці Кломбицька з 1955 року — півстоліття — одне-єдине місце роботи. Навчалася у кожного, хто вчив, але більше — у старого майстра Івана Тимофійовича Гаммера, у Фролової Наталії, спеціально їздила в Київ, в майстерню Софії: "Він мене навчив тягнути на гончарному крузі ... Біля нього я по-справжньому зрозуміла, як робиться народна керамічна скульптура ..." Але не моделювання було для Галини головним. Творчість і тільки творчість! Через рік перевели скульптором в художню лабораторію — талант оцінили.
Дівчинка, що обтирає рушником посуд - учнівська робота Г. Кломбицької. Музей ОХУ
Працювала самозабутньо, кожен день був насичений пошуками. Спочатку тільки в області форми. Однак з часом практика зажадала більшого. Галина пам'ятає, показала свої перші розписи на фаянсі мистецтвознавицю, бібліографу Борису Степановичу Бутник — Свірському (1901 - 1983). Згадує, що це був виключно хороший і цікавий чоловік, а вона тоді не вміла навіть мазок накладати. Він подивився і сказав: «Погано. Все зібрано в купу. Еклектика. Але я ставлю Вам відмінно, тому що від ваших робіт у мене гарний настрій». Приїхавши додому все розповіла Галині Чернової. Відповідь колеги пролунала у формі байки І. Крилова «Щука і Кот» (в якій йдеться про Щуку, яка раптом захотіла, подібно Коту, ловити мишей. Полювання скінчилася тим, що сама залишилася ледве жива і «і щури хвіст у неї від'їли») :
«Беда, коль пироги начнет печи сапожник,
А сапоги тачать пирожник,
И дело не пойдет на лад.
Да и примечено стократ,
Что кто за ремесло чужое браться любит.
Тот завсегда других упрямей и вздорней:
Он лучше дело все погубит,
И рад скорей
Посмешищем стать света,
Чем у честных и знающих людей
Спросить иль выслушать совета”
Г. Кломбицька. "Теля". 1967
Висновок до молодої жінки прийшов сам собою: не сперечатися, працею довести свої можливості, хоч би як там було, наразі свою роботу вона бачить готовою, у фарбах, отже їй і здійснювати кожен задум, від початку — до кінця, ні на кого іншого не сподіваючись. Надалі працювала ще більше. Руки втомлювалися ліпити й малювати. Створене заповнювало весь життєвий і побутовий простір. "Теля" з "Жирафкою" розвіяли страхи. А саме, майже абстрактна, фігурка «Теля», декорована чорними плями ангобом, раптом стала одним з кумирів "Експо-67" в Монреалі, а потім прийшла у тисячі тисяч будинків.
Г. Кломбицька. Декоративний штоф "Пори року" із серії "Життя навколо нас". 1980
Відтоді почалася самостійна робота Кломбицької, як живописця по фаянсу. І вона заявила про себе, як про винахідливого художника, що володіє значним творчим потенціалом. Інтереси її були різнобічні: набори для серійного виробництва, декоративні вази, тарілки, невеликі скульптури й т. д. Наступні: столові сервізи, набори дитячого посуду, гуртки, миски, квасники, сухарниці, декоративні вази — в цій позиції затвердили уміння й вправність безповоротно. У всіх цих роботах вже відчувалося биття творчої думки зрілого майстра, що знаходиться в постійному пошуку. У серійних наборах вона прагнула до простих компактних і функціональних форм у побуті. У декоративних блюдах шукала нові способи декорування — наприклад, рельєфом або своєрідним ліпленням зі свинцевими протяжками емаллю. Вони дозволяли досягти більшої виразності, що особливо видно в сюжетній серії «Соловецькі острови». Свобода в застосуванні різних солей, окисів металів, емалей давала можливість Кломбицькій домагатися цікавих мальовничих ефектів. Причому багатство колірної гами в її творах строго підпорядковувалося характеру малюнка і загальному задуму. Часто колір підкреслював форму або як би наповнював її, створюючи враження напруженості, динамічності. Як результат, 85 відсотків продукції Будянського фаянсового заводу випускалося за її ескізами. Добра сотня зразків заслужила найвищий бал.
Цікаві пошуки художниці були й в області пластики. Скульптор за освітою, вона давала волю своїй фантазії й в ліпному декорі, і в фігурному посуді. Пропорційність елементів, тактовна стриманість ліпного декору і колірного рішення, своєрідна «портретність» фігурних судин при збереженні функціональності — джерела всього цього потрібно шукати в народній творчості.
Г. Кломбицька за роботою над скульптурою Григорія Сковороди. Роботи Г. Кломбицької
У виробничому цеху Будянського фаянсового заводу.
Її глибока тарілка об'їхала цілий світ. Малогабаритна, півлітрова, для борщу і супу, з автографом майстрині. "Коли почали квартири будувати, ось ці "хрущовки", там були маленькі кухоньки. Ну, я і придумала малогабаритний сервіз, я його так і назвала. Якщо у звичайному сервізі ще з часів Кузнєцова найпоширеніша тарілка для перших страв була 240 мм, я зробила тарілку 190 в діаметрі, але місткість її така ж, як в тарілці 240. Коли завод переживав найважчий час, коли не було зарплати у людей, і зарплату видавали посудом, то люди брали тільки мою малогабаритну," - розповідала Галина Іванівна. Дозволю собі не погоджуватися із нею. Адже й нині власники великих будинків "полюють" за сервізами й наборами майстрині.
Вироби Будянського фаянсового заводу. Автор - Г. Кломбицька
Галина Кломбицька виставлялася в салонах Парижа і Ріо-де-Жанейро. А скільки її творів експонувалося на всесоюзних, республіканських, обласних виставках! Вони об'їздили "весь світ" - тільки республіканських на рахунку художниці тридцять одна і всесоюзних — сім, обласних – вісімнадцять, а виставки-ярмарки в Парижі, Франція (1961); Загребі, Хорватія (1961), Чикаго, США (1961); Познані, Польща (1961); Монреалі, Канада (1966, 1967), промислові виставки в Бразилії, в Токіо. Дороге визнання — подяки за участь у виставках та срібна медаль Виставки досягнень народного господарства УРСР (1971).
Г. Кломбицька. Декоративна таріль "Як у Омелечка невеліка сімеєчка". 1997
Г. Кломбицька з чоловіком Сергієм та донькою
Початок вернісажам поклала перша — Харківська обласна виставка в 1957 році. Керамічні роботи везли з чоловіком на маленькому червоному "Запорожці", який ще й сьогодні стоїть в Галининому гаражі. І по — необхідності вона, про яких кажуть — жінка за 80, сідає за кермо. Тоді, на виставці — успіх. 24-річну юну і тендітну дівчину, стали називати по-дорослому — Галина Іванівна. Вона ображалася ... Чоловік, почувши відгуки колег і відвідувачів, став зважати на думку Галини, слухати підказки в його творчості, а головне, — цінувати її талант. Адже раніше з вуст Сергія Олександровича часто злітало: "Живопис — це мистецтво, а кераміка — пилозбирачі". Він малював, малював без рук, втративши їх ще в дитинстві. Його картини прикрашають стіни їхньої оселі. І ніколи, і ніхто б навіть не здогадався про інвалідність автора. Галина не малювала, вона давала чоловікові поради, направляла, і виходило відмінно.
Роботи Сергія Олександровича, чоловіка Галини Кломбицької
До республіканської художньої виставки 100 - річчю від дня народження Лесі Українки посудний революціонер, так прозвали колеги, Галину Іванівну за квадратні тарілки та сервізи-конструктори, підготувала серію декоративних блюд «Дядько Лев», «Лукаш», «Грай же, коханий, благаю», блюдо «Літо» й барило «Запорізьке». Напрочуд цікавий мальовничий ефект в них забезпечила свобода в застосуванні різних солей, окисів металів, емалей.
Г. Кломбицька. Декоративне блюдо "Лукаш". Д. 35. Будянський ФЗ. 1970. Республіканська виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки. Київ, 1971. Волинський краєзнавчий музей. З виставкового залу проекту – «Будемо жити!». Луцьк. лютий 2023 року.
Г. Кломбицька. Декоративне блюдо «Грай же, коханий, благаю». Д. 35. Будянський фаянсовий завод. 1971.
Г. Кломбицька. Декоративне блюдо "Літо". Д. 35. Будянський ФЗ. 1970. Республіканська виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки. Київ, 1970
То був золотий час будянського фаянсу. Крім Галини Кломбицької, серед представників старшого покоління — Раїса Вакула, Микола Ніколаєв, Борис Пянида, Галина Чернова, А. Рибіна – Конарєва. Не тільки їх досягнення, а й І. Сеня, Ю. Піманкіна становили найбільшу частину ювілейної експозиції 1971 року, вона включала п'ятдесят будянських виробів восьми будянських авторів. Створенням образів фантасмагоричних істот, що населяють ліс, за якими можна вивчати слов'янську демонологію, художники ніби сперечалися між собою. Будянський ФЗ до
свого 120 - річчю не дожив всього рік. Визнане у 2006 році банкрутом підприємство стало історією. В різні часи тут працювали 18 (в інших джерелах 20) художників і скульпторів — членів Національної Спілки художників України, які були відомі на весь світ. Ті, що прийшли на Будянський завод в 1950-х роках й не мислили своє життя без фаянсу. Уже тоді, на початку свого творчого шляху, вони зуміли показати привабливі властивості керамічного матеріалу, схожого на порцеляну, покритого тонкою склоподібною плівкою — поливою, розкрити його художню виразність, декоративність і сучасність. Робили шедеври, не шкодували часу на пошук нових і нових варіантів кожного — без винятку, кожного – свого виробу.
Лікерник, що повністю виправдовує назву "Запорізьке" і одночасно сприймається як пляшка, не відповідав тематиці виставки. Вирішальними при відборі художньою радою для експозиції стали цікава форма, оригінальна композиція, новизна і популярність в той час посуду для напоїв, прикрашеного листям і гронами винограду, на чотирьох ніжках кулястого корпусу, який плавно переходить в невисоку спритну шийку. Радісним настроєм віє від козака, що усміхнено піднявся на бочку з напоєм та вже засмакував з великої гостиної чашки мадери, хересу, кагору або мускату домашнього виготовлення. Він обтирає вуса характерним жестом, що вказує на задоволення від якості випитого вина. Викликає подив при огляді будянського виробу кількість пальців на руках і ногах у запорожця – чотири. То певно не помилка майстра, а якийсь секрет. Дала скульпторка волю своїй фантазії?
Г. Кломбицька. Барило «Запорізьке». В. 32. Будянський ФЗ. 1970. Республіканська виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки. Київ, 1970
Так, чотирилапий — відмінна деталь Галини Іванівни робіт ( штоф та сільничка "Стецько", кружки до наборів для молока, компоту). Знайти цю свою родзинку їй запропонував Бутник — Сіверський, аналізуючи виконані нею роботи. Принаймні й майстрині було зрозуміло, що людину точно відтворити в кераміці неможливо. Вона тонко, одним — двома штрихами надавала своїм виробам той чи інший настрій. Є ще одна риса, притаманна у формах Кломбицької, — рука персонажу в ліпному декорі завжди є ручкою гуртки, келиха або штофа.
Г. Кломбицька. "Вітерець". Будянський фаянсьвий завод
Персональні виставки відбулися: у Харківському художньому музеї (1984, 2004 рр.), виставковій залі Спілки художників України (м. Київ, 1987), у Красноградському краєзнавчому музеї. В місцевій школі стала для Кломбицької лебединою піснею. Вона закриється, і майже всі свої експонати художниця продасть.
Запрошення Оксані Жникруп
Огляд етапів творчої її біографії, єдиної з заводських колег, увійшов до Альбому — каталогу "Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен" за результатами ретельного відбору. Основними критеріями були вимоги: чітка творча концепція, індивідуальне художнє обличчя, висока професійну майстерність, які розкривають талант, працьовитість, активну творчу діяльність.
Роботи Г. І. Кломбицької зберігаються в експозиціях у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Диканьському історико-краєзнавчому музеї, Харківському, Дніпропетровському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка, Державному історичному музеї (Москва, Росія), Державному музеї кераміки «Усадьба Кусково XVIII ст.» (Москва, Росія), та ін., у приватних колекціях у Канаді, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі та інших країнах.
Г. Кломбицька. Набор для води. Куманці (В. 26,5) та кружка "Лісовик" (В. . Будянський фаянсовий завод. 1982. Історичний музей м. Москва
В останні роки на Будянський фаянсовий, якому присвятила все життя, Галина Кломбицька їздила за спогадами. Розповідала: прийшла сюди 20-річною дівчиною, але нині там—руїни. Побудований ще в царській Росії фарфоровий завод Кузнєцова, продукція якого була відома в усьому світі,—підірваний, обладнання демонтовано на брухт, територія дуже нагадує Прип'ять. Визнаний у 2006 році банкрутом завод став історією. Більше ніколи не з'являться якісні вироби з фірмовим «будянським півником», більше ніколи вона не поставить свій фірмовий автограф на унікальних Будянський фарфорових виробах. Всього за рік до банкрутства на заводі була запущена унікальна німецька піч з дуже низьким споживанням газу. Не допомогло! Колекціонери ж з усього світу як і раніше цікавляться будянською порцеляною...
Скульптура - фонтан "Гончар" на території Будянського фаянсового заводу
Скульптура Г. Кломбицької "Гончар" встановлена біля входу в гончарну столицю України — Опішню, що скромно причаїлася в Зіньківському районі Полтавської області на кручах берегів річки Ворскли. Колись цей глиняний гончар, її творіння був фонтаном для фаянсовиків. Пам'ятаєте прислів'я, що два рази в одну й ту ж річку не ввійти. Багато її не розуміють — для них річка це синя лінія на карті. Але ж вода, одна з творчих стихій, дає життя всьому живому. Вода, це і сакральне порівняння з часом — вода неминуче витікає, як і витікають дні, роки, століття. "Вода сюди проходила, потім стікала через отвір в гуртку, надходила в кухоль, і з неї весь час текла. Розумієте, як? З неї весь час пили воду, "- згадувала скульптор.
Скульптура "Гончара" на вході у Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
Кажуть, людина жива доти, доки про неї пам’ятають. Галина Іванівна у своїх роботах розкрилася і виказувала свою глибину як особистість. Вона залишила по собі великий творчий спадок, що має вплив і відбиток, який змінює чиїсь думки, вчить прекрасному. Відомий на весь світ будянський фаянс назавжди увійшов до скарбниці декоративного фаянсу України. В кольорах, пейзажах, сценах з життя, натюрмортах - неповторний, впізнаваний стиль фаянсових виробів, якому притаманні традиційні слобожанські народні мотиви. Це те, з чим її згадуватимуть. За що будуть вдячні.
PS
В день святкування ювілею Г. Кломбицькою було зроблено це цікаве фото, інформаційне наповнення якого потребує окремої розмови. На ньому ювілярка та вітальний плакат (виконала художниця лабораторії Лара Антонова), де зображені відривний календар, що був обов'язковим атрибутом у кожному будинку середини XX століття, та тематичний портрет знаної керамістки. Полювання – це ще одне звичайне, знайоме будянцям, життєве її захоплення. Вона повертається з дичиною в кишені з улови й природно поруч улюблений пес. На листі календаря, що фіксується на бляшаному затиску, колективний напис колег: "Ноябрь 21. 70 лет со дня рождения Великого керамиста Кломбицкой Галины Ивановны». Пам'ятна дата виділена червоним кольором. Урочистість свята підкреслена ще й вигуком ювілярки «Ура» та піднесеним келихом шампанського.
Галина Кломбицька в день 70 річчя від народження. Буди, 21 листопада 2003 року
Частина світлин з архіву В. Завершинського Текст Л. Карпінська - Романюк
Kommentare