В. Щербина. «Одарка та Карась». В. 18,5. Київ. 2010. З експозиції персональної виставки В. Щербини та М. Антропової. Вінниця, 2017 рік
З нагоди Дня Незалежності України театри опери запрошують на перегляд давно нам знайомих та близьких образів рідного народу, його побуту, пісень й танців: все це гармонійно поєднав український композитор, співак, баритон (бас-баритон) та драматург Семен Степанович Гулак-Артемовський, показавши, що навіть в побуті у простих українців є місце піднесеним почуттям, гумору та навіть шекспірівським пристрастям.
Вперше 14 квітня 1863 року у Петербурзі відбулась прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм», де через музику та спів Гулак-Артемовський намагався вивести на сцену театру рідні йому образи українського народу. Це одна із найперших опер на україномовне лібрето, автор, написав не тільки музику, але й слова. «Визріла» вона завдяки дружбі композитора Гулак - Артемовського (тоді ще просто соліста Маріїнки) з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим та Пантелеймоном Кулішем. Добираючи сюжет, Семен Степанович намагався насамперед вивести на сцену театру побут народу і його пісню, привернути до них увагу слухача.
Сюжет опери «Запорожець за Дунаєм» сягає часів, коли за наказом російської імператриці Катерини II у 1775 році знищили Запорізьку Січ, а разом із нею козацьку вільність, тоді частина запорожців втекла до Туреччини
Там утворилася Задунайська Січ. Хоч устрій життя був схожий з Запорізькою Січчю, проте козаки мріяли повернутися на Україну. Там їх доля склалася важко – турецький уряд намагався використати козаків як військову силу, спрямовану проти їхньої батьківщини. У 1828 році, під час російсько- турецької війни частина козаків повернулася на батьківщину, і Задунайську Січ було знищено.
Ці події, безумовно, послужили джерелом задуму, але автор опери вільно їх переосмислив і переніс у XVIII століття. Лише віддалено, як відгук, згадуються в опері факти про знищення Потьомкіним козацької вільності.
Сенс опери не в цих трагічних подіях, а в ідеї любові до Батьківщини, пекуче бажання запорожців повернутися на Україну.
Патріотичні почуття до України авторові вдалося приховати за маскою комічності, тому цензура поставилася до опери поблажливо. В 1864-1865 роках постановки були в Москві у Великому театрі. У обох виставах Семен Гулак - Артемовський виконував одну із головних ролей, роль Карася. Шалений успіх.
Незабаром після прем'єри імператорський уряд, наляканий польським повстанням 1863 р., почав репресії проти проявів національних культур народів, що входили до складу Російської імперії, усюди вбачаючи тенденції «сепаратизму». Цензурна заборона стосувалась і розвитку української драматургії й театру. Протягом 20 років «Запорожець за Дунаєм» ставився лише в аматорських театрах, і лише у 1884 році була виконана українською трупою у Ростові-на-Дону.
А от у радянські часи цю оперу полюбляли — пісні лунали з усіх усюд, вистави ставили у Києві (з 1934), Харкові (1926, 1938), Дніпропетровську (1940), Алма-Аті (1941), Єкатеринбурзі (1942), Баку (1944), Кишиневі (1946), Новосибірську (1946, 1954), Мінську (1951), Душанбе (1953), Таллінні (1954), Вільнюсі (1955) та інших містах світу.
Та й герої опери Одарка і Карась стали народними улюбленцями — їхні зображення «перекочували» на українські сувеніри. Розмаїттям форм та фарб дивують, зачаровують порцелянові твори В. Щербини у розпису О. Жникруп, О та Т. Крижанівських, В. та М. Трегубових, М. Павлової, І. Зяблова, В. та Л. Шевченка, М. Біляєва, які відтворюють просякнуті щирої й сердечної лірики та теплим комізмом, справжнім, народним гумором комедійні сцени, що, як відомо, є характерною рисою українського народу. То є справжнім феєрверком сюжетів, форм, накладів. Здається, енергія майстрів безмежна, фантазія невичерпна. Сміливість у творчих рішеннях доходила іноді до зухвалості, до виклику, до завзятого бажання різко виступати проти того, що приїлося, надокучило.
І. Кавалеридзе, розпис К. Бистрицька. І. Паторжицький (1896 – 1960) та М. Литвиненко – Вольгемут (1895 – 1966) в ролі Карася та Одарки. В. 33 та 31,5. Полонський ЗХК. 1951. Бисквіт.
16 червня 1951 року поміж заходів Декади українського мистецтва та літератури в Москві у Великому театрі СРСР йшла опера "Запорожець за Дунаєм" у постановці Київського академічного театру опери й балету імені Т. Г. Шевченко. Кращі сили театру були зайняті у спектаклі.
Фото сцени із опери «Запорожець за Дунаєм» в постановці Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на одній із сторінок книги "Декада українського мистецтва та літератури». Державне видавництво Художньої літератури. Київ - 1953
Головних виконавців ролей І. Паторжинського та М. Литвиненко - Вольгемут в сценічних костюмах зобразив в декоративних скульптурах "Карась" та Одарка» (1951) український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно, народний артист Української РСР Іван Кавалеридзе Іван Карась – досвідчений (йому десь 45 – 50 років), хоробрий і відважний запорожець, який живе інтересами свої батьківщини. Вимушений за велінням долі опинитися на чужій стороні, він сумує за рідним краєм і, не знаючи куди себе подіти, на жаль, інколи прикладається до чарки. Кавалеридзе показав свого героя як людину жвавого, оптимістичного характеру, товариського, любителя пожартувати. Вперше Полонський завод художньої кераміки випустив їх в 1951 році непокритими глазур'ю. Бісквітна порцеляна часто використовується для створення бархатистих поверхонь, які ідеально підходять для виготовлення людських фігур. Розписала подані тут роботи полонська художниця Клавдія Бистрицька (1923- 1971), яка в 1954 році закінчили Київське художньо - промислове училище. До колекції Хмельницького обласного краєзнавчого музею дана скульптурна група потрапила від заводського музею Полонського заводу художньої кераміки (до 1954 року – Артіль «Керамік») у 2006 році та стала окрасою фондової збірки. До речі, Кавалеридзе в 1937 році зняв на студії «Українфільм» музичний художній фільм «Запорожець за Дунаєм», сповнений етнографізмом, театральністю серії танцювальних кадрів із помітним розмахом й свободою, переконливою акторською грою та високим професіональним рівнем вокального виконавства солістів, що свідчить про його любов до етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань та народного мистецтва України.
На кіностудії імені О. Довженко 1953 року оперу знову було екранізовано режисером В. Лапокнишем за сценарієм М. Рильського Виконавцями головних ролей стали увічнені Іваном Кавалерідзе в декоративних бісквітних малих скульптурах ще до виходу фільму на екрани - Литвиненко – Вольгемут та Паторжинський.
Правда, кажуть, що перетворили волелюбного Карася на п’яничку теж за радянських часів. Істинний Карась просто щиро любив Україну, його образ був саме таким як і є відважний лицар та патріот - порцеляновий образ «Івана Карася» (1957) у роботі О. Крижанівського. Глибоко осмислюючи історію українського козацтва, Олександр відображує представника відважних та безтурботних козаків особливо яскраво. Мужній, стійкий, хоробрий, рішучий козак є раритетною статуеткою. Одяг Карася доволі багатий. Шаровари з саєти (тонке англійське сукно блакитного кольору), сорочка, підперезана шовковим пасом — широким поясом, юхтові чоботи. На голові вільнолюбного запорожця гостроконечна хутряна шапка. А за поясом люлька та кисет – «капшук» для зберігання тютюну, на ланцюжках шабля, як без них, адже у вільного козака шабля була сестрою, а люлька – дружиною. Борода та голова голені, залишено лише пасмо волосся. Й вуса довгі та підкручені.
О. Крижанівський . «Іван Карась». В. 29. Городницький ФЗ. 1957
Нелегко зробити статуетку. Багато творчих пошуків та роздумів передує у скульптора створенню нового виробу. А скільки копіткої праці витрачають робітники на фарфорових заводах! З виліпленої автором скульптури треба зняти робочу копію - модель, потім із цієї моделі приготувати кілька форм, і лише потім уже відливаються деталі. А деталей цих навіть на звичайних статуетках, не кажучи вже про складні, виставкові скульптури, часто буває п'ятнадцять, а то й двадцять.
О. Крижанівський, Т. Крижанівська. «Іван Карась». Городницький ФЗ. 1969
Десяти років роботи на городницькому виробництві виявилося достатньо, щоб молоді фахівці після закінчення Одеського художнього училища - Тамарою керамічного відділення в 1949, а Олександром скульптурного в 1950 році, виросли в відомих майстрів порцелянової скульптури. Творчі колективи фарфорових заводів України початку 50 - х постійно поповнювалися новими кадрами насамперед за рахунок випускників цього навчального закладу. Для городницького знаковими є успішні тендеми у порцеляні подружжя Крижанівських, Албулів, Зяблових. Проте саме Крижанівські визначають обличчя підприємства у другій половині ХХ століття. Їх творчість з характерним широким колом взятих тем з сучасного життя відзначали, як цінний внесок в українське декоративно-прикладне мистецтво, нарівні з роботами славнозвісних колег.
Крижанівський Олександр Васильович (10. 09. 1923, Березівка, Одеської обл. - 30.12. 1999 року, м. Синельникове) та Крижанівська Тамара Лаковна (11. 11. 1926, м. Одеса - 12. 11. 1994, м. Синельникове) приїхали до Городниці в 1952 році, де донедавна тут був один із найстаріших заводів з виробництва фарфорових виробів господарського та культурно-побутового призначення, який третім розпочав випуск художнього фарфору в Україні.
На встановленій пам’ятний меморіальній дошці на будинку № 20 на вулиці Євгена Чикаленка у Києві поряд із поплечам Марії Литвиненко -Вольгельмут зображено комічний сюжет з Одаркою та Карасем з опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Її ім'я посідає одне з найпочесніших місць серед імен корифеїв українського оперного мистецтва. У неї був рідкісний за красою тембру, силою і діапазоном голос (2,5 октави). Понад сорок років творчого життя віддала вона оперній сцені, створивши близько ста незабутніх образів, завоювавши всенародне визнання, здобула широку популярність не лише в Україні, а й далеко за її межами. Дивлячись на Одарку в її ролі, вкрай збуджену і сердитий козачку, важко уявити собі, щоб вона дозволила б Карасю покірно задушити себе, як це зробила Дездемона.
Моложаву Одарку в стилізованому українському літньому національному костюмі та невпевненого, запобігливого простодушно-хитруватого у шапці діда Опанаса, який стоячи із нахилом намагається виправдатися перед дружиною, Городницький фарфоровий почав випускати у 1969 році. Хоробрий козак ніяковіє перед настирливою атакою своєї жінки, яка вкрай збуджена і сердита. Виразна міміка Карася на підпитку, жест, рухи, природний комізм — все це в комплексі допомагає О. Крижанівському з виключною силою впливати на глядачів, з максимальною повнотою розкрити прийнятий у фільмі В. Лапшина образ. Карась ховаючи флягу за спиною, поспіхом вигадує причину своєї відсутності. У палітру майстер вводить два кольори, їх поєднання вирішує розуміння святкового колориту.
О. Крижанівський. «Дід Опанас» та «Одарка». В. 21 та 20,2. Городницький ФЗ. 1971
Сьогодні «Запорожець за Дунаєм» залишається однією з найпопулярніших українських опер, ставиться в оперних театрах України та за кордоном. Герої опери Одарка і Карась стали народними улюбленцями — їхні зображення «перекочували» на українські сувеніри. В колекції Херсонського художнього музею теж є Одарка і Карась — їх ще зовсім недавно можна було побачити на яскравій і позитивній виставці «Керамічна казка», яку перервав карантин в січні 2020 року. Це порцелянові фігурки Київського експериментального кераміко-художнього заводу, розроблені Владиславом Щербиною в 1956 році.
В. Щербина у розпису Г. Калуги. Декоративні скульптури «Одарка та Карась». В. 24,5. Київський ЕКХЗ. 1956. З колекції Херсонського художнього музею
Опитуванням в червні 2018 року у соціальній мережі: "Яка зі скульптур В. Щербини є знаковою для історії Київського експериментального кераміко-мистецького заводу?" абсолютним лідером було визнано пару "Одарка та Карась» (1956), яка набрала 59% голосів. Статуетки стали доступні широким верствам населення після 1980-х. Саме з них в кінці 70-х починалося моє захоплення збиранням малої пластики. Роками скульптурки у дійсно народному, зручному і граціозному костюмі, явищі багатогранному, затишно розташовувались в мене на письмовому столі, на книжкових полицях та серед інших предметів домашньої обстави.
На Івані та Одарці – безліч яскравих та відмінних національних культурних кодів, які несуть для українця особливе значення. Водночас деталі чудово гармонують одна з одною і створюють закінчений, сповнений сенсу та фарб образ. Основою вбрання пари є вишиті сорочки.На чорнобровій та чорноокій Одарці цілісна, святкова сорочка, прикрашена на рукавах та подолі ручною пишною вишивкою з геометричними візерунками у ранніх та рослинними у пізніх тиражах кольору сонця, захисту, любові та пристрасті - червоним. Певно, виготовлена додільна з тонкого домотканого конопляного або лляного полотна. Досить гармонійно доповнює комплекс народного одягу одягнена поверх неї сорочки безрукавка (керсетка, камізелька) й картата ткана плахта. Розшитий сакральними візерунками фартух підперезаний яскраво-червоним поясом. Голова козачки повністю покрита. Під чорною з візерунками чотирикутною хусткою одягнений очіпок — давня м'яка шапка. А які дукати, намиста, коралі, вишукано поєднані із сережками, квіти! А які обличчя! Просто краса, краса й краса!
Карась у національній вишиванці без коміра із переднім розрізом — пазушкою, прикрашеною вишивкою. Так за допомогою орнаментального зображення строгими геометричними орнаментами, що втілюють мужність і сміливість, жінки не лише створювали оберіг для членів своєї родини, а й виявляли свою творчу майстерність. Сорочка заправлена в шаровари та додатково закріплювали широким кольоровим поясом — кушаком, який по життю грав роль оберега, захисту від нечистих сил. На одне плече Карася накинутий жупан. Взутий він у розмальовані чоботи смарагдового кольору з короткою халявою з сап'яну.
В. Щербина. Декоративні скульптури «Одарка та Карась» у декорі деколю, малюнки для якої виконала І. Пецух в 1990 році. В. 24,5. Київський ЕКХЗ. Випускалися з 1991 року
Композиція мала попит у населення, випускалася величезними тиражами аж до зупинки виробництва у 2006 році. Героїв опери розписала Г. Калуга, який для живописців був досить складним. «Вишивку необхідно було вимальовувати вручну за нормою 20 одиниць в день, при тому, найпримхливішою з усіх надглазурок: селен. Він часто або цокався, якщо занадто щільно набрати на пензель, або вигоряв, якщо занадто тонкий шар нанесено. Коротше, тихий жах,» – згадує художник «Майстерні Олександри Карасьової» О. Карасьова, вона має шістнадцятирічний стаж роботи на унікальному підприємстві. Останні п’ятнадцять літ існування заводу після установлення нового обладнання, коли у результаті всіх нововведень обсяги виробництва декольного цеху зросли в 4 рази, попри у фарфоровому цеху в цей час було 75% ручної праці, статуетки стали тиражувати в декорі деколью, малюнки для яких виконала киянка Ірина Семенівна Пецух (нар. 1952), вона закінчила кафедру художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв в 1989 році, захистив дипломну роботу «Чайно – кавовий сервіз» на відмінно (кер. В. Гудак), з 1991 по 2001 обіймала посаду головного художника заводу.
В. Щербиина, розпис О. Жникруп. «Карась та Одарка». В. 16,2 та 15, 7. КЕКХЗ. 1973
В. Щербина. «Карась та Одарка». В. 18. Городницький ФЗ. 1951
Сам автор їх, яскраві, барвисті, соковиті та колоритні, не вітав, бо вважав, що ні «Одарка», ні «Карась» не можуть репрезентувати його творчість. Далися взнаки, невдала перша спроба створити двох фігурну композицію на Городницькому фарфоровому заводі в 1951 році, та ще й І. Долинський у книзі “Українська художня порцеляна” /1963/ опублікував: “До менш вдалих робіт В. Щербини треба віднести дві парні фігурки - відомих персонажів з опери "Запорожець за Дунаєм", зокрема, Карась явно пере шаржований. Скульптор зобразив його якимось з генерованим типом, який ось - ось впаде. У цій фігурі немає гумору, ні здорової сатири. Загалом образ дуже далекий від того життєрадісного веселуна, а водночас людини з характером, яким є Карась в автора безсмертної опери”.
В. Щербина, розпис О. Жникруп. «Карась та Одарка». В. 25 та 22,5. Київський ЕКХЗ. 1973
Скульптор неодноразово повертався до зображення персонажів опери «Запорожець за Дунаєм», востаннє в 2010, а ще й в 1969, 1973 роках. Владислав доводив, що його герой не лише боязливий у спілкуванні зі своєю бравою дружиною Одаркою, а й дотепний, винахідливий козак. Він активно використовує у парі багатопланову «мову» жестів, поглядів та міміки для розкриття характерів та історії своїх героїв, намагається глибше проникнути у динамічну, упорядковану сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей людини. Доведена до краю гульбою і випивкою чоловіка, Одарка тримає в правій руці качалку або віник, весь час з ним лається, при цьому трохи сварлива несе енергійні посилання здатної на почуття. От, Карась одягається в розкішний турецький одяг від багато одягненого турка Селіх-Ага, що супроводжується хлопчиком-арапчонком, який пропонує йому змінити і ім'я - називатися не Іваном, а Урханом. Вдосталь намилувавшегося собою в новій ролі "турка" його розпікає розгнівана дружина. У 1969 поці Щербина доповнив сюїту статуетками Карасем в турецькому халаті та чалмі під назвою «Тепер я турків, не козак» й хлопчика, який стоїть на колінах й тримає в руках кинджал» - «Арапчонок», чим розвинув зміст другого акту опери – підготовку Івана до зустрічі з Султаном, де він зможе розповісти про гірку долю козаків. Краса та довершеність українського народного вбрання завжди привертала увагу художників.
В. Щербина. "Арапчонок" (В. 12,5) й "Тепер я турок, не козак" (В. 27). Київський ЕКХЗ. 1969
Даної тематики композицію «Карась та хлопчик – арапчонок» виконав на базі Баранівського фарфорового заводу й художник прикладного мистецтва, кераміст, член Спілки художників Білорусії М. Бєляєв.
М. Бєляєв. «Карась та хлопчик – арапчонок». В. 22,5 . Баранівський ФЗ. 1956
Скульптурні композиції В. Щербиною створені так, аби зробити глядача безпосереднім учасником історії, що розгортається перед ним Багатогранні та колоритні пари розписала майстриня О. Жникруп. Працюючи скульпторкою вона беззастережно знала й інтуїтивно відчувала, що в декоруванні порцеляни будь-яка пляма, лінія, штрих вступають один з одним в просторовий зв'язок, утворюючи смисловий образ. Простіше сказати, статуетка і будь-який елемент на ній починають взаємодіяти, вести діалог між собою, і починають нам про щось "розповідати". Не випадково, більшу частину своїх робіт В. Щербина віддавав їй на декорування. Попри різний час їх народження, сюжет та розміри найпоширенішим на території всього колишнього союзу. залишився наклад фарфорових статуеток 1956 року. Саме їх було репродуковано на почтову листівку з виданого видавництвом «Мистецтво» набору «Пластика малих форм» у 1976 році.
В українській порцеляні найяскравіші жіночі образи – Солоха та Одарка. Українські жінки мають особливий менталітет. Чого тільки варті приказки: "Як батько скаже, так по матерньому і буде!" або "Батько - голова, а мати - шия, як поверне, так і буде." У жодній іншій країні таких немає. Якщо жінка іншої національності готова отруїтися через невдале кохання /взяти, наприклад, Джульєтту/, то українка швидше отруїть коханого, що змінило їй. Адже попереджала авторка багатьох українських пісень Маруся Чурай: “Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці. Бо на вечорницях дівки чарівниці...”
В. Албул. "А п"яницю хоч в криницю". В. 20,5. ПЗХК. 1987. Хмельницький обласний краєзнавчий музей
В. Албул, Н. Албул. "В гостях у Солохи". В. 21. ПЗХК. 1985. Хмельницький обласний краєзнавчий музей Маючи хист жартувати кераміст Валерій Албул наділяє скульптурну сюїту «А п"яницю хоч в криницю" (1987) плодами веселої та завзятої гри. Його персонажі вирізняються щиросердям, форми – м'якою простотою та гармонійністю. Високохудожньо зображена композиція висміює пияцтво та відносини між дружиною і чоловіком.
В. Албул. "А п"яницюхоч в криницю". В. 20,5. ПЗХК. 1987
О. Жернова. "Пісня". В. 19. 17,5. Довбиський ФЗ. 2011
Полонська скульпторка М. Павлова створила композицію сцени «Сімейна драма» (1969). З качалкою за спиною дружина допікає вусатому на доброму підпитку козаку, який тримає бутель з горілкою. Допускаємо, що автор відтворює сцену зустрічі Одаркою чоловіка зі словами: “Звідкіля це ти взявся...?” Доведена до краю гульбою і його випивкою, вона тримає руки в боки, при цьому несе енергійне посилання невіри до його слів. Статуетка має своє обличчя, свій характер, неповторність. Показуючи при цьому знання техніки скульптури та технології порцеляни, розкриваючи її привабливі властивості, Павлова розкриває чарівність національного мистецтва та в цілком реальний світ настільки органічно вливає світ пафосу, що судячи з усього, так і повинно бути. Скульптор точно передає діалог, в якому запитує дружина: "Випив, мабуть, з добру кварту Або випив цілий ківш!", на що чоловік відповідає: "Ні, не пив, кажу без жарту: Випив чарочку — не більш".
М. Павлова. "Сімейна драма". В. 18,5. ПЗХК. 1969
Естетика етнографічних жіночих образів київською керамісткою О. Рапай - лаконічна, навіяна не тільки впливом нового «сучасного стилю» 1960 х, коли у розвитку українського фарфору прагнули до простоти форм, узагальненості силуету, максимального виявлення білизни матеріалу та мінімальної графічності використання кольору в розпису, але є й спорідненістю з традиційною народною керамічною скульптурою, та із пам'яті відтворювалися тонкі нюанси почуттів й переживань про навколишнє у житті, коли всі кольори яскраві, а до казки можна доторкнутися рукою. Її декоративна скульптура «Оксана» була подарована Ольгою Рапай співачці Чавдар. Статуетка стояла у неї на п'яно—форте. Вона, оперна зірка 1950 – х років Єлизавета Іванівна Чавдар, у ролі сироти Оксани, що живе у Карася та Одарки - прототип цієї фігурки.
Одарка, дружина Івана Карася, завжди надихала фарфористів не тільки на скульптурні пари, а й декоративні статуетки, вазочки, настінні тарілки, мальовничі штофи «Одарка» та «Карась», виконані за мотивами першої української опери українського композитора. У моїй публікації у зібрані всі відомі, що випускалися українськими заводами порцелянові пари “Одарок” та “Карася”.
Як приклад, декоративні вироби скульпторів малих форм, заслуженого діяча мистецтв України, лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Валентини Михайлівни Трегубової (1926–2010) та заслуженого художника України, лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Миколи Семеновича Трегубова (1922 - 2007), які нині зустрічаються у кераміці та фарфорі. Період їх створення – 60 ті минулого століття.
Український поет, прозаїк і драматург, заслужений діяч мистецтв України Василь Фольварочний (1941 – 2022) в публікації «Порцелянова симфонія» (1971) відкриває секрет освоєння виробів із цього матеріалу у виробництві Коростенського фарфорового заводу. Він пише, що його, тридцятирічного парубка на той час, вразив своєю творчою невтомністю Микола Семенович, права рука і порадник Валентини Михайлівни, автор багатьох форм сервізів, розписаних нею та колегами А. Ждановою, А. Хитько.
В одне із перебувань в Прибалтиці сподобалася Трегубову червона глина, яку тамтешні майстри десь аж з Польщі привозили, й одразу у його мріях вималювалися картини, коли поряд з коростенським фарфором заживатиме слави й коростенська кераміка. Скульптор багато породжував, особливо по місцях народних промислів, і обов’язково знаходив щось нове, відкривав досі невідоме. По приїзду додому досліджуючи місцеві глинища, розговорився він зі старожилами, і ті розповіли, що поклади червоної глини можна надибати й на Коростенщині. Не день, не два мандрував з рюкзаком за плечима… І таки знайшов глину, що служила колись роду старих коростенських гончарів. При опалюванні коростенська червона глина виявилася навіть кращої якості від отієї, що прибалтійці привозили із – за кордону.
«Робили ми різнопланово, хотілося спробувати свої сили у різних видах мистецтва. Але все ж таки моє свідоме творче життя присвячене порцеляні найулюбленішому та найскладнішому «аристократичному» виду мистецтва, »- з інформаційних нотаток В. Трегубової.
В. Трегубова. Декоративне блюдо «Одарка». Д. 36. Коростенський ФЗ. 1966
"Винахідливими майстрами такого посуду зарекомендували себе художники Олександр й Тамара Крижанівські (Городницький завод). Цікавий, наприклад, їхній набір для лікеру "Одарка й Карась" (1965). Це два графини, що за формою нагадують людські постаті — жіночу та чоловічу. Доповненні лаконічним розписом — умовно намальованими обличчям та одягом — вони переконливо розкривають задум художників створити набір посуду, який нагадував би відомих героїв опери С. Гулака — Артемовського "Запорожець за Дунаєм, "- пише кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України В. Щербак у нарисі з історії українського декоративно — прикладного мистецтва. У 1968 році творчість Кражанівських відзначали як цінний внесок в українське декоративно-ужиткове мистецтво, нарівні з роботами В. та М. Трегубових, В. Щербини, О. Жникруп, О. Рапай.. Їхні вироби виділялися оригінальністю і за формами часто перегукувались з художніми фігурами з глини. Декоративна скульптура О. Крижановського «Кобзар» у розписі фарбами по кобзі з строкатим золотом, що сидить та грає на кобзі, прикрасила обкладинку каталогу «Порцеляна. Фаянс. Скло» міністерства торгівлі УРСР «Укроптгоспторг» 1969 року.
О. й Т. Крижанівські. Набор для лікеру "Одарка й Карась". 500 см3. В. 20,5. Городницький ФЗ. 1969. Музей історичної спадщини Городницької ОТГ та виробів Городницького фарфорового заводу.
Чарка з такого комплекту має овальну, до верху розширену форму та декор стрічкою та двома обводами фарбами, що відповідає кольорам розпису графинів. Згадка у нарисі та опис у прейскуранті Госкомцін СРСР надали можливість додати до спадку цих талановитих майстрів в історії української порцеляни ще один примірник. Вартість у 1969 році такого набору складала 6 карбованців 20 копійок, у тому числі 2 - 50 за графин й 20 копійок — одну з кожних шести чарок.
І. Зяблов. Набор для лікеру «Одарка й Карась» - штофи (2) та чарки (6). В. 26. 27. Городницький ФЗ. 1981
Подібною місткістю 500 см3 графини до лікерного набору через 12 років створив Ігор Зяблов. В кінці вісімдесятих років минулого століття в команді відомого одеського мандрівника Ігоря Мельника йому довелося походити по морях на автентичних суденцях, створених одеськими корабелами своїми руками. Туреччина, Греція, Італія і Франція — за його плечима залишилися тисячі миль подорожей, пройдених з друзями під вітрилом і на веслах. Головний і обов'язковий його третій тост був: "За тих, хто в морі!". Він — одесит. Його живопис одеський - яскравий, барвистий, соковитий, з тітками! Такі ж яскраві, сонячні, і його скульптурні графини - фігури, тітка й козак, виконані в 1981 році. Зябловські Одарка та Карась за характером вперше зовні миролюбні, добродушні, ставні. Білизна порцеляни, до якої автор дбайливо ставиться: вона у нього грає, покращує весь ансамбль, підкреслена дивовижним розписом у вигляді яскравих візерунків. Тільки кольорова палітра служить символом вогню і символізує тут темперамент героїв.
В. та М. Трегубови. «Одарка та Карась». В. 22. Коростенський ФЗ. 1985
За авторським задумом подружжя Трегубових коростенським заводом виготовлялися Одарка та Карась у вигляді цікавих посудин, що нагадують людські силуети. Декоративні скульптури – штофи окрема група у творчості уславлених майстрів серед сувенірно – подарункових виробів. Зазвичай штофи виготовлялися із зеленого скла і мали присадкувату, чотиригранну форму з короткою шийкою, що закривалася пробкою. Трегубові створили судини для міцних спиртних напоїв, місткістю в один штоф /десятирічний або восьмирічний/ у вигляді стилізованих жіночих і чоловічих фігур в українському національному вбранні - різні в пластичному рішенні, яскраво розписані переважно кобальтом, червоними та іншими кольорами. З боків штофу фігурні тримачі. Корок завжди у формі голови або голови в головному уборі, вінку. Тяжкі, дещо стримані в декорі "Карась" і "Одарка", струнка "Марічка" і карнавально - розписана "Соломія" користувалися великим успіхом, як національний український сувенір.
Поодинокі вироби (тепер це називається «ексклюзивом») — терен, де майстер може дати волю фантазії та блиснути талантом. З одного боку, робота художника подібна до джазової імпровізації, з іншого — «масовка» ставить жорсткі рамки: щоб було красиво і невитратно. Ви, напевно, здивуєтеся, але найскладніше, як стверджують художники, зробити простий кухоль. «Кружки – це наші годувальниці. Вони приносять набагато більше прибутку, аніж ексклюзив», — кажуть бувалі фарфористи.
Глава сімейства Віталій Федорович Шевченко (1939 – 20) з дружиною Людмилою Василівною (1940 - ), теж художницею, приїхали до Сум в 1969, як тільки у місті з'явився порцеляновий завод. Сумський фарфоровий завод – одне з провідних радянських підприємств із випуску посуду та інших виробів з порцеляни та фаянсу. Його почали будувати у місті Суми (на північному сході України) за рішенням Ради міністрів СРСР у 1963 році. Буквально за 2 роки завершили будівництво – навесні 1965 року вже розпочався випуск першої продукції. Завод розвивався дуже стрімко, щорічно підвищуючи кількість і якість виробів, що випускаються. Однак із розвалом Радянського Союзу все пішло на спад, хоча підприємство, завдяки надійній базі та гарному розвитку, ще пережило не один зліт.
У результаті ситуація остаточно погіршилася – у 2013 році його визнали банкрутом. Натомість сумська порцеляна досі привертає увагу поціновувачів висококласної кераміки та мали попит у колекціонерів. Розробки подружжя були двома третинами експонатів заводського музею та виробів серійного виробництва. Деякі екземпляри зберігаються у Сумському художньому музеї. Генсек, президенти, міністри та губернатори милувалися сувенірами, їли та пили чаї з ексклюзивних сервізів, створених родиною сумських художників. Якщо у вас вдома є посуд Сумського фарфорового заводу (а, напевно, є), то з ймовірністю, що наближається до 100 %, її автори-Шевченки.
В. та Л. Шевченко. Подарунковий набір «Одарка та сумський Козак». В. 31 та 30. Сумський ФЗ. 1996
Один із них, подарунковий фігурний набір «Карась й Одарка», відрізняє лаконічна простота, декоративність, вигадка та фантазія глиняних справ майстра. Оригінальна форма, яскравий традиційний малюнок – святковий український орнамент та візерунок – роблять виріб істинною прикрасою столу. З давніх-давен вироби з порцеляни стали в Україні не лише предметом першої необхідності, а й убранням інтер'єру. Крім того, що чайно – десертний ансамбль є колоритною гарною річчю, призначенням є як чайна церемонія для одного, так й використання для холодного напою влітку. Кришка чайника та глечика є блюдечками для тістечка або ягід, або під кружку для кави чи компоту. Всі роботи Віталія Федоровича є дуже технологічними. Він розробляв форму, а Людмила Василівна робила розпис. Підписували їх цікавим логотипом: ШВЛ.
У композиціях за мотивами «Запорожці за Дунаєм» проявився талант фарфористів не лише як художників – щедрих декораторів, але і як скульпторів, оскільки скульптурні пари відзначається сценічністю. Непідробний реалізм, національна характерність образів, іскристий гумор, палітрове багатство забезпечили творам тривале життя і незмінну популярність. Значним досягненням митців є правдивість і природність народних образів, яскрава національна виразність.
Тому не випадково в наші дні рясніє таким розмаїттям найцікавіших і унікальних образів фігурки, для виготовлення яких взято модель скульптурки з полімер - мономірних матеріалів тими, хто намагаючись заробити на хліб сім'ї, шукає застосування тому, на що вчився, чому присвятив багато років роботи, але не з власної волі опинився без робочого місця. Їх багато, пластикові вироби на відміну від порцелянових запускалися у виробництво без затвердження на республіканській художній раді, це гарантувало скорочення періоду між створенням та запуском зразків у виробництво та додатковий заробіток. В. Щербина розповідав, що незважаючи на відмінності матеріалів, принципи виготовлення скульптури з оргскла та фарфору аналогічні: робиться модель у пластиліні, з неї знімається форма, у форму відливається скульптура.
Такими є мініатюрні Карась та Одарка, які скопійовані заслуженим майстром народної творчості УРСР Олексієм Макаренка, та інші.
Закінчується опера загальним тріумфуванням, хвацьким традиційним плясовим українським народним танцем запорозького походження, гопаком, який в нашій розповіді представлено сувенірами Городоцького фарфорового заводу. Витончені, колоритні мініатюрні фігурки у шароварах, кольорових поясах, вишитих сорочках, плахтах, віночках зі стрічками, взутті з гострими кінцями демонструють силу, спритність, героїзм, шляхетність та ліричність українського народу. Скульптури «Тріо бандуристів» та у двох варіантах «Бандурист» були представлені як певні досягнення в експозиції фарфору на всесоюзній ювілейній художній виставці до 100 річчю від дня народження Т. Шевченко. Про особливу значущість цієї продукції дає уявлення стаття у журналі «Декоративне мистецтво СРСР» за 1959 рік під кричущою назвою «Потрібні сувеніри», де наголошувалося, що всесвітні фестивалі та конкурси, міжнародні конгреси, виставки та спортивні зустрічі стали частими подіями у країні. Все ширше розвивався туризм. Кожен учасник будь-якої події чи турист бажає забрати з собою сувенір, який служив би яскравим нагадуванням про враження від подорожі країною. На жаль, виробництво сувенірів все ще мало випадковий характер. У пресі 1960 багато писали про необхідність масового випуску пам'ятних подарункових виробів, в тому числі з кераміки та порцеляни. Всесвітній фестиваль молоді, що відбувся в 1957 році в Москві, викликав значне пожвавлення в галузі проєктування та виробництва сувенірів – фігурки народів СРСР, персонажі казок та інші вироби. Наголошувалося про величезну політичну пропагандистську та агітаційну роль цих виробів. У руках закордонного гостя радянський сувенір мав стати дорогоцінним свідченням досягнень культури, пам'яттю про дружбу народів, закликом до миру, до прекрасного майбутнього.
В 2011 році було видано вітальну листівку "ДЕКОРАТИВНІ ФІГУРКИ" у авторстві Марфи Тимченко та Олена Скицюк. Її на сторінці "Тимченко-Скицюк-Кулик. Творчість родини" з підписом: Китай, надглазурний розпис.
Текст Л. Карпінська - Романюк [
Commentaires