Доброю славою користувався в країні й за кордоном тогочасний український фаянс. Будянський був особливо популярний, здатний задовольнити будь – які смаки. Обличчя заводу, своєрідне конструкторське бюро, де створювалися та одержували путівку в життя нові види виробів - їх фасони і розробки, - художня лабораторія. Працівникам цього підрозділу належало багато зробити, щоб вироби відзначалися високою технологічністю, простотою під час виготовлення і, звичайно, задовольняли високі вимоги сучасних споживачів. Спочатку туди прийшли Олександра Конарєва – Рибіна й Микола Ніколаєв, згодом Раїса Вакула, Галина Чернова, Юрій Піманкін, Іван Сень, Галина Кломбицька, Борис Пянида.
Колектив митців Будянського фаянсового заводу, які багато зробили для піднесення художнього рівня виробів сформувався протягом 1940 – 1950 – х років. Очолив його з 1948 року головний художник Сергій Панасюк. Валентина Родіонова, Валентина Сідак, Лара Антонова, Юрій Пянида - митці другого покоління, вони у 1980 – х почали свій творчий шлях. Завдяки, дружній команді талановитих художників, які забезпечували впродовж багатьох років рівень художньої продукції підприємства, їх роботі вироби набули свого неповторного стилю. І все ж таки – це був єдиний колектив. Колектив, від якого багато чого чекали…
?, Б. Пянида, С. Панасюк, О. Рибіна – Конарєва, І. Сень, ?, ?, Г. Кломбицька, М. Ніколаєв,
Олександра Василівна Рибіна – Конарєва (6 серпня 1927, с. Олександрівка, Мордовського р-ну, Тамбовської обл. – 27 листопада 2018, Буди), життєрадісна з товариським складом характеру, неабияка талановитість, маюча досить високу професійну підготовку, наполеглива. дружина, мати двох дітей, прожила довге повне різних емоцій життя, 93 роки. Дитинство відгомоніло на Тамбовщині, Тамбовська земля - історичний регіон на сході Старої, Святої Русі, нині у складі Російської держави зі столицею в Москві. Вже в далекі дитячі роки зародилось у серці дівчинки невгамовна тяга до прекрасного. Її вабило буйноцвіття навколишньої природи, і маленька Шура почала малювати, повідаючи паперу свої враження і почуття. Згодом любов до мистецтва прищепив їй батько. який займався господарством до революції, працював у міліції. Навчаючись у Ленінграді, він знайомив доньку з шедеврами світового мистецтва в Ермітажі та російському музеї, показував красу вулиць та площ цього прекрасного міста. Відтоді вона подовгу роздивлялася картини й скульптури в музеях країни, а альбоми з репродукціями не випускала з рук, книги про художників та їх творчость упродовж всього життя були одними з найулюбленіших. Батько прищепив дівчинці й любов до театру, музики, літератури. Мати була домохазяйкою.
О. Рибіна з батьком та молодшою сестрою. 1945
О. Рибіна. Одеса, 1945
Тяга відображення сущого у вигляді різних образів на площині та в просторі привела її у 1945 році по закінченню 9 класів школи році в аудиторії Одеського художнього училища. В Одесу вона захопила чемодан малюнків. Навіть той, хто ніколи не був на тамбовській землі, зміг уявити по ним красу краю, де майбутня керамістка провела 18 років.
Заява О. Рибіної на вступ до Одеського художнього училища
Слава про високий авторитет училища, який підготував цілу плеяду видатних творців графіки, живопису, де живопис та скульптуру й малюнок викладала професура, фахівці з дореволюційним культурним і педагогічним досвідом, відомі художники — творці, прихильники західної культури, йшла з покоління в покоління. Сергій Шевельов, автор книги про М. Жука (в співавторстві з І. Козиродом), взяв за епіграф до історії Одеського художнього училища, де відверто накреслив етапи його піднесення та спаду, такі слова І. Рєпіна: «Одеська школа - єдина школа, яка вчить правильному розумінню й погляду на мистецтво". Завдяки Сергію виникло переконання, згідно з яким одеська школа живопису - самостійний професійне явище європейського масштабу, а не провінційна імперська школа. І коли тут, наприклад, вчився майбутній геній Врубель - йому було у кого вчитися, цей "одеський бульйон" був досить поживним. До Другої світової війни це було не училище, а інститут. У статусі вищого навчального закладу училище діяло деякий час, а саме у 1920– 1930-х роках, і називалося Інститутом образотворчих мистецтв чи Одеським художнім інститутом.
О. Рибіна – Конарєва (перша ліворуч) серед студентів Одеського художнього училища
Училище мало давні академічні традиції і міжнародний авторитет. На скульптурному відділенні здійснювали підготовку художників фарфорової пластики, на факультеті декоративно-прикладного мистецтва, у рамках якого функціонувала майстерня кераміки й експериментальна майстерня з вивчення художніх матеріалів і фарб, вивчали різноманітні техніки декорування.
Подібним фаховим напрямком займався Миргородський керамічний технікум. Одеське відрізнялось від нього тим, що знаходилось у столичному місті зі сталими традиціями європейського образотворчого мистецтва. Вагомий вплив на стиль українського фарфору й фаянсу серед художників, які тут викладали, здійснила Жозефіна Діндо (початок 1930-х рр.). Вона своєю творчістю, прогресивними методиками викладання формували нові стилістичні підходи до вирішення проблеми національної форми і змісту цього виду декоративного мистецтва. "Ми голодували, але працювали й вчилися нещадно. Одержимо буквально. Я перебував у якійся ейфорії, ходив на концерти, на лекції з музики, дуже часто відвідував театр або в опері пропадав, процес усвідомлення мистецтва у мене відбувався саме в Одесі, я жадібно намагався засвоювати всі його сторони. Одразу біг туди, де щось відбувалося: мені було цікаво," - розповів в інтерв'ю Микола Рапай про навчання в Одесі, скульптурне відділення, якого він закінчив у 1951 році. – В Одеському училищі був дуже високий рівень викладання. Коли вже в Києві я навчався в інституті, то не мав такої школи як в Одесі. Дуже запам'ятався Михайло Іванович Жук, до війни був знаменитим авангардистом. На той час художників його стилю називали формалістами та всіляко їх переслідували. Якщо взяти тих самих бойчукістів, їх висилали та розстрілювали. При цьому всім, він якось уцілів і викладав у нас. Йому якось вдалося тихо влаштуватися так, щоб його не чіпали. Коли жив у Києві, я спеціально ходив до бібліотеки переглянути його репродукції у журналі «Нова ґенерація», що видавався у 1936-37 році. Побачивши репродукції, я зрозумів, що він був чудовим художником, у нього чудові роботи. Ми мали дуже гарну школу, одеська школа була дуже авторитетною”.
Сам Жук став вчителем й наставником Олександри по малюнку, графіці та кераміці. В Одесі пройшло майже все життя професора, тут викладав і, навіть, мешкав на території закладу. Студенти, в подальшому викладачі одеського училища, подружжя відомих керамістів Іван Гончаренко та Діна Клювгант, з захопленням відзначали методичність у роботі та принциповість наставника, захоплення народним мистецтвом: учитель приносив розписані тарілки із власної колекції та радив вивчати орнаментику. В умовах терору, коли не можна вже було писати портрети своїх сучасників відомий український поет і художник займався їх розписом, а також блюд, чайних сервізів. В тому, що в очах своїх учнів живописець він, графік й письменник, завжди був виключно керамістом нічого немає загадкового, адже в 1937 - 1939 роках Михайло працював в сільській місцевості під Москвою на фарфорових заводах: у Вербилках, де у лютому 1937 року це підприємство перебудовувалося, збільшувало випуск продукції, експорт, й в Дулево отримав можливість безпосередньо ознайомитися із тогочасним станом виробництва, основними мотивами в художньому оформленні продукції, реалізувати на практиці ряд проєктів з техніки керамічного розпису підглазурним кобальтом. Тут він починав звертатися до трафарету, необхідного в практиці навчання, спрямованого на масовий попит. Важко знайти в Україні мистця, який був би так закоханий у красу квітів, що простежується на прикладі його творчості. Професор продовжував лінію витонченого естета, прихильника чистої краси, хоч і залишався поза сферою державних замовлень. Жука явно не влаштовувала суто ідеологічна функція мистецтва, що зі встановленням радянської влади, нав’язувалась державною художньою політикою. У викладанні він йшов від сільських гончарів. Універсал доби будував в Україні «національну школу», відповідно до того, чого чекали від неї, по — перше, сам народ, в такій ситуації селянство країни, а по — друге, учні в Одеському художньому інституті, діти робітників з цього ж селянства.
Одногрупники О. Рибіної: Болзан Світлана Владиславівна, Голімбієвська Ніна Феодосіївна, Золатарьов Григорій Михайлович, Кіріазі Федір Георгійович, Клевцова Кіма Якимівна, Котляр Ганна Григорівна, Крижанівська Галина Василівна, Кузнецов Віктор Іванович, Ложечнікова Світлана Миколаївна, Музиченко Валентина Йосипівна, Нарузецький Михайло Ісскович, Нікулін Федір Андрійович, Попов Микола Михайлович, Фурдигайло Людмила Іванівна, Судьїна Євгенія Георгіївна, Шинкоренко Валерія Петровна, Штівельман Юхим Вікторович. Одеса, 1949 рік
В училище йшли заради знань, навчалися на совість, тому й не відраховували нікого, тим паче за успішність. Багато хто із них мав базові професії медиків, радіотехніків, але бажання: «після тривалих зважувань своїх можливостей та ознайомлення з роботою керамічного відділення, яке випускає творчих працівників для фарфорової та фаянсової промисловості країни твердо вирішила працювати у цій галузі»[1]. Випускники працювали на всіх заводах України, формуючи і збагачуючи єдину традицію українського фарфору й фаянсу.
О. Рибіна – Конарєва з дипломними роботами одногрупників у пластиліні. Одеса, 1949
Сказати, що мати освіту в ті роки було престижно – нічого не сказати. То був статус. Таких людей поважали, з ними знайомилися та пишалися відповідним спілкуваннями. Під безпосереднім керівництвом наставника йшла підготовка студентами до захисту випускної кваліфікаційної робота, яка пишеться під час останнього року навчання. Тут надавався професорам і викладачам весь підсумок тих знань, які вони отримали за довгі роки навчання. Чим грамотніше і зрозуміліше буде дипломний проект, тим краще його оцінять. Думка М. Жука про сутність традиційної кераміки в наївності й піднесеній простоті, що є основною рисою справжнього таланту, при розробці проекту впровадження в дипломі мала вирішальний вплив. Михайло вчив працювати з вогнем в народній традиції, використовувати «солярні знаки» і «ідеологеми сонця», число «розеток» в орнаментальних поясах та фризах. Він особисто затверджував завдання, послідовні кроки, яких складалися з двох частин: розробка посудної форми й декоративна скульптура.
О. Рибіна - Конарєва. Статуетка "Танець Калинка" - дипломна робота в ОХУ. В. 23,9. Одесса. 1950
В цьому є відмінність одеської школи кераміки від інших подібних освітянських осередків, вона з самого початку була зорієнтована на підготовку фахівців власне для фарфорово – фаянсової промисловості. Причини такої орієнтації були різні, але такою що лежить на поверхні, була матеріально-технічна спроможність закладу, попри своєї керамічної бази у вигляді підприємства або хіба б цеху не було. Сировина також завжди була привозною. Для майстерні, організованої на площах училища часовярську глину отримували з Коростенського фарфорового. Базою для виконання дипломних робіт в матеріалі були підприємства галузі, з якими підтримувався тісний зв’язок. Під час Другої світової всі українські заводи були практично розбиті, коли почали запускати виробництва, туди направляли студентів та випускників М. Жука.
Студенти ОХУ під час проходження практики на Коростенському фарфоровому заводі. О. Рибіна (перша праворуч сидить) Коростень, 1950
О. Рибіна. «Паріс» - по інтерпретації вчених ХІХ століття, як герой азіатських сказань, Паріс був жіночним богом краси і делікатності, хоча в хвилину необхідності він не позбавлений відваги. Одеса, 22 березня 1947 року
О. Рибіна - Конарєва. "Зоя Космодем"янська" - курсова робота в ОХУ, виконана на Будянському заводі. В. 27,3. 1948. Це - комсомолка - диверсантка "Зоя Космодем"янська", яка в час 2 світової війни — перша жінка, що отримала звання Героя та увійшла в історію як уособлення патріотизму та самопожертви.
На розгляд державної комісії по захисту дипломних проєктів дівчина представила народно-сценічний танець, що виконується під мелодію пісні зі словами: "Ах, красавица, душа-девица, полюби же ты меня! Ай-люли, люли, ай-люли, люли, полюби же ты меня! Калинка, калинка, калинка моя! В саду ягода малинка, малинка моя!", та питний набір для пароплавів. До складу посуду для напоїв входив оригінальний по формі глечик з покривкою та шість чашок, які мали класичну форму циліндру. В декорі використовувався народний мотив рослинного орнаменту. Виконану на базі Коростенського фарфорового заводу кваліфікаційну роботу вона захистила з оцінкою “добре”.
О. Рибіна – Конарєва під час захисту дипломного проекту на тему «Питний набір для пароплавів та статуетка “Танець Калинка”. Одеса, 1950
Роки навчання на “4” та “5”, з ліплення “5» промайнули хутко, і в 1950 році в художній лабораторії заводу з'явився співробітник – Олександра Рибіна. Після закінчення навчального закладу молодий спеціаліст з кваліфікацією «кераміст – виконавець» приїхала на Будянський фаянсовий завод. За три десятиліття (1950 – 1988) роботи тут художником, старшим художником з 1968 року, створила багато оригінальних зразків художнього фаянсу. 1951 рік став початком визнання характерних для робіт декоративністі кольору і малюнка, умовності зображення і поетичністі світосприймання. Так, її декоративне блюдо «ДніпроГес» ім. В. Леніна» у надглазурному живопису з українським орнаментом, де по вінцю в картушах зображені сюжети відбудови та пуску Дніпровської гідроелектростанції, у липні відібрали для участі у виставці образотворчого мистецтва на Декаді українського мистецтва та літератури в Москві, відкриття якої відбулося 16 червня 1951 року в Третьяковській галереї.
Всі знання, любов до обраної професії молода художниця віддавала виробництву, багато працювала над масовим асортиментом, над створенням малюнку. Щоразу прагнула знайти щось оригінальне, красиве. Тут не обмежишся лише умінням малювати, треба було мати ще й тонкий смак, добре знати й вимоги виробництва. Все враховувала. В серпні цього року, вдруге через рік після початку роботи, Рибіну - Конарєву відмічають поміж молодих спеціалістів, які працюють на Будянському фаянсовому заводі, в газеті «Красное знамя». Пишуть, що вона створює нові зразки малюнків для посуду, а також приймає участь у виставці народного зображувального мистецтва. В її творчому осмисленні окремі характерні елементи українського орнаменту набули нового звучання. Так, росіянка за походженням, раз і назавжди закохалася у веселкове розмаїття України, що стало невичерпним джерелом творчих мотивів протягом тридцять восьми років праці.
Ще в 1950 ті роки у фаянс механічно переносили фарфорові форми, малюнки, що виконувалися фарфоровими барвниками. Внаслідок цього фаянсові вироби нагадували фарфорові, але були грубіші. В іншому плані стали працювати художники. Вони застосовували народні традіції, по – своєму. Почерки - індивідуальні почерки - чітко помітні. Влітку 1954 року Рада Міністрів УРСР підготувала постанову №851 «Про збільшення виробництва та поліпшення якості фарфорових, фаянсових і майолікових виробів на підприємствах Міністерства місцевої й паливної промисловості УРСР», яка передбачала суттєве збільшення фарфорових, фаянсових та майолікових виробів до 162 млн штук на рік та різке покращання їхньої якості. На прикладі виробів художників Будянського яскраво виступає глибоке переосмислення народної спадщини.
І. Сень, О. Рибіна - Конарєва. Молочник. Будянський ФЗ. 1967. МДМУ
Слід підкреслити, що характер її використання постійно змінювався. На відміну від майоліки фаянс характеризується більш тонкою скульптурою маси, але має аналогічний з майоліковим малоспечений пористий черепок. Ця пористість дає в свою чергу своєрідні художні ефекти (круглясті мяки береги профіліровки форм та розпливи барвників), дуже близькі до декоративних можливестей майоліки, такого звичного для народних майстрів матеріалу, тому звернення до народних форм у фаянсі є цілком органічним. Головний секрет фаянсу в тому, щоб гранично виявити та використати можливості цього матеріалу. Фаянс підкорює тоді, коли форми посуду та округлі, коли деталі плавно переходять одна в іншу, коли краї виробу м'яко згинаються. Чим тонше ми це відчуваємо, тим майстерніше передають нам творених своїх рук, тим сильніше заворожує фаянс. Свої вимоги фаянс диктує і розпису прикраси. Фаянсовий черепок вбирає фарбу, як промокальний папір чорнила. Тому для малюнка на ньому характерна деяка розпливливість, розмитість штриххів, м'якість тональних переходів, ліричність. Упускаючи це з поля зору, художник не досягне глибини виразності. Отже, їх вироби мали місткі форми з м’якими лініями силуетів, цілком своєрідне пластичне вирішення. З раціональною формою виробів були добре узгоджені деталі (ручки, покришки тощо).
І. Сень, О. Рибіна – Конарєва. Дзбан. Барильце «Сімейне». Будянський ФЗ, 1967. Фаянс, розпис солями під друк, МДМУ
Завдяки роботі майстрів вироби набули свого неповторного стилю. Вони перетворили звичайний посуд на самобутнє явище художньої культури. Столові сервізи, різні комплекти посуду, набори для напоїв, тарілки, вази користувалися незмінним успіхом, бо мали довершені художні форми, з великою майстерністю й смаком декоровані, - як правило – вишукано й соковито розписані солями. Цей фаянс мав свої уславлені художні прикмети й не піддавався впливам швидкоминучих мод. Навпаки, сам виступав «законодавцем» моди у своїй галузі. Олександра освоювала й успішно працювала в різноманітній техніці декорування фаянсових виробів: друку живопису, ангобному розпису, над та підглазурному розпису. Красиві витончені речі, які глибоко використовували невичерпну скарбницю українського народного мистецтва, цієї художниці стали окрасою українського декоративно-ужиткового мистецтва поміж інших витворів колег. Що для її щастя було головним? Звісно ж, радість творчості!
В 1960 році майстри з Буд, Галина Чернова, Юрій Піманкін, Олександра Конарєва – Рибіна, Галина Кломбицька, Іван Сень, Микола Ніколаєєв, Раїса Вакула, Анатолій Мірошниченко та Володимир Жижемський, представляли мініатюрні твори на виставці «Радянська Україна» Декади українського мистецтва та літератури в Москві, де десять днів вилилися у справжнє свято української пісні, танцю, музики, театру та кіно.
Г. Чернова, Ю. Піманкін, О. Рибіна – Конарєва, Г. Кломбицька під час участі в художній виставці «Радянська Україна». Москва, 1960 рік.
Участь у великій події в культурному житті України для кожного молодого художника ставало визнанням, що своєю творчістю вони вносять нове слово у мистецтво, продемонструвавши свій власний творчий почерк, що поєднав ясний задум і філософську свідомість, місцевий колорит, м'який ліризм.
Виконанні ними у 1959 – 1960 роках у розпису та фляндровці ангобами 74 одиниць мініатюр сувенірного характеру Художня рада Главку фарфорово – фаянсової галузі відібрала для правління Художнього фонду України, яка розмістила їх поміж близько 4000 експонатів народного декоративного мистецтва України, творів найкращих майстрів народного мистецтва України, художників та майстрів Київського, Баранівського, Полонського фарфорових заводів, Київського, Львівського та Стрийського склозаводів, Васильківського керамічного заводу, а також художників інших видів декоративного мистецтва. Відвідувачі виставки побачили від Будянського фаянсового заводу маленькі забавки, їх розмір до 10 сантиметрів, а саме туалетні прибори, декоративні вазочки, мисочки, тарілочки, лялькові набори, фігурки матрьошок та баб, куманці, дзбани та інші витвори - «монетки», що є найдавнішими за походженням.
Етнографічні дослідження та численні експедиції минулих часів, присвячені гончарству в Україні, засвідчили, що з 19 століття кожен гончар, виробляючи ужитковий посуд, готував й так званий «дріб», себто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки тощо. Цей посуд для дітей дістав навіть назву «монетки». Виготовляли його не самі гончарі, а їхні дружини і старші діти. Та від того «монетки» не втрачали своєї художньої цінності. Це була справжня мистецька мініатюра. «Монетки» повторювали традиційні форми ужиткового посуду, та й декоровали їх відповідно до місцевого керамічного розпису.
Ю. Піманкін та Рибіна – Конарєва створили велику кількість речей, в яких звучать народні мотиви. У розпису та фляндровці ангобами Олександрою на Декаді літератури й мистецтва в 1960 році експонувалися на формах Юрія ляльковий прибор для води, вазочки для квітів, туалетні прибори. Ангобний розпис здавана прикрашав керамічні вироби українських майстрів, однак застосовувався тільки в майоліці. Для оздоблення фаянсового посуду ангоби вперше почав використовувати колектив художньої лабораторії Буд за допомогою київського технолога Ніни Федорової. Це новаторське застосування майолікової техніки оздоблення для декорування фаянсу дало нові художні ефекти. Назву рельєфного ангобного малюнку, що м’яко вплавлений в фаянсову поливу, за своїм художнім ефектом дещо нагадує відомі розписи фарфору кольоровими емалями, Олександра дала набору для напоїв, попри не тільки питний посуд, а й столовий з подібним декором серійно випускався з 1970 – х.
Ю. Піманкін, А. Рибіна - Конарєва. Набір питний «Ангобний». Будянський ФЗ. 1982. Державний історичний музей Москви
Жіноча мягкість, чутливість та ліризм притаманні творам Олександри й Галини Кломбицької. Приваблює гармонійність форми та оздоблення. Їх глечики, вазочки, декоративні полумиски, вкриті орнаментами, засвоєними ще під час навчання, можна вважати відкриттям народної орнаментальної спадщини. Квіти для Рибиної були, як люди, - спілкуються між собою, посміхаються один одному, повний сенс розмову ведуть. Розмова, зрозуміла їм самим, та ще й була без таємниць для неї. І тому немає неживих візерунків на фаянсі, який вона розписувала, все тут продумано та виправдано. Художниця вправно використовувала принципову основу побудови народних виробів, підкреслюючи пропорції, загостроючи увагу на чіткій архітетоніці силуету, мягкості ліній, осучаснюючи усталену ужиткову форму народного посуду.
Г. Кломбицька, О. Рибіна - Конарєва. Набір для холодних напоїв «Синя волошка». Будянський ФЗ. 1969. МДМУ
В наборі для холодних напоїв «Синя волошка» художниця відходить від натуралістичної пасивної трактовки польової квітки, що є однією із традицій українського народного мистецтва. Взагалі, квіткові композиції були популярні на початку XIX століття. Це, як правило, велика квітка посередині чашки чи тарілки, зображували волошки. Синя волошка стала найпопулярнішим елементом в орнаменті народної вишивки. В українському світосприйнятті вона стала символом простоти й ніжности. Вважається, що васильки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей. Тому їх вирощують при садибах, освячують на Маковія.
Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігали в домівці. Особливу силу мають для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються – і їх краса стає недоступною злим чарам. Волошковий цвіт оспівують з давніх-давен, з ним порівнюють очі коханих “Ой ви, очі волошкові…”, їх вплітають у вінки, ними прикрашають оселі.
Подружжя: О. Рибіна – Конарєва та цинкограф Будянського фаянсового заводу О. Конарєв. Буди, 1950 - ті
Квіти для Рибиної, як люди, - спілкуються між собою, посміхаються один одному, повний сенс розмову ведуть. Розмова, зрозуміла їм самим, та ще й їй. І тому немає неживих візерунків на фаянсі, який вона розписує, все тут продумано та виправдано.
О. Рибіна - Конарєва.
У наборі «Прохолода» Г. Кломбицької та О. Рибіной – Конарєвої та у столовому наборі «Ранок» В. Каранди й О. Рибіної – Конарєвої, що експонувалися в 1979 році на республіканській виставці народного декоративного мистецтва виступають цільні кольорові, виконані віртуозним мазком декоративні елементи традиційного плану мають емблематичний характер. Збільшення масштабу цього розпису, співвідношення його легкого пастельного тону з м’яким кольором фаянсового черепка, певне підкреслення стилізації декоративних елементів надавали загальним композиціям зовсім художньо – емоційного звучання і яскраво свідчили про тогочасний розвиток системи декорування.
Г. Кломбицька, О. Рибіна _ Конарєва. Набір для холодних напоїв «Прохолода». 1969. МДМУ
В. Каранда, О. Рибіна - Конарєва. Набір для сніданку «Ранок». Будянський ФЗ. 1970. НМУДМ. Отримав другу премію на художній виставці у Харкові. МДМУ
У погляді поета – гнів і ненависть до гнобителів народу, водночас у ньому заклик
до боротьби за свободу, за світле майбутнє в блюді та вазі з портретом Т. Шевченка, що експонувалися на художній виставці, присвяченій 100 річчю з дня смерті Т.Г. Шевченка.
О. Рибіна – Конарєва. Декоративна ваза із зображенням Т. Г. Шевченко. Будянський ФЗ. 1961. Республіканська художня виставка, присвячені 100 річчю від дня смерті Т. Шевченка. Київ, 1961
О. Рибіна – Конарєва. Тарілка з портретом Т. Г. Шевченко. Д. 28,5. Будянський ФЗ. 1961. Республіканська художня виставка, присвячені 100 річчю від дня смерті Т. Шевченка. Київ, 1961. Фаянс, розпис, полива.
О. Рибіна – Конарєва. Таріль «Катерина». Д. 28,5. Будянський ФЗ. 1961
На республіканській виставці, присвяченій 150 – річчю від дня народження великого Кобзаря, значне місце посідав розділ кераміки. Тут було представлено багато цікавих творів. Напередодні в Києві відбувся конкурс сувенірів до ювілейної дати. Відібраний настільний глиняний у розпису кольоровими глазурями медальйон - пласт «Дитинство Т. Г. Шевченко» на вернісажі у Києві був відмічений премією. Цей твір приковував до себе увагу глядача і запам'ятовувався надовго і на ювілейному заході й в Москві.
О. Рибіна – Конарєва. Настінний медальйон - пласт «Дитинство Т. Г. Шевченко». Будянський ФЗ. 1963. Конкурс сувенірів в Києві (1963). Республіканська та всесоюзна виставки, присвячені 150 річчю від дня народження Т. Шевченка. Київ, Москва, 1964. Обласна виставка в Харкові, присвячена 150 річчю від дня народження Т. Шевченка (1964). Глина, кольорова глазур.
О. Рибіна – Конарєва. Настінний пласт «Мені тринадцятий минало». Будянський ФЗ. 1963. Конкурс сувенірів в Києві (1963). Республіканська та всесоюзна виставки, присвячені 150 річчю від дня народження Т. Шевченка. Київ, Москва, 1964. Глина, кольорова глазур. Обласна виставка в Харкові, присвячена 150 річчю від дня народження Т. Шевченка (1964). Глина, кольорова глазур.
Чудовий портрет Мавки з віртуозною легкістю написаний спритним пензлем Рибіною – Конарєвою. У роботі майстриня використовувала складні технології розпису підглазурними фарбами та солями металів, які давали дивовижний ефект – ореол навкруги фарб. Один виріб розмальовували протягом декількох днів та в підсумку отримували справжній витвір мистецтва.
О. Рибіна - Конарєва. Декоративне блюдо «Мавка». Д. 43. Будянський ФЗ. 1971. Експонувалося на республіканській художній виставці "100 років від дня народження Лесі Українки"
В центральній частині декоративного блюда «Мавка» (1971) лаконічно і зрозуміло за формою тарілки розміщена особа Німфи, обрамлена гілками верби, образ якої проходить через всю драму — феєрію Лесі Українки «Лісова пісня»: верба, що вкривала Мавку на зиму у своє лоно; в яку перетворилася Мавка після прокльонів Килини, потім спалахнула ясним вогнем; виросла з легкого, пухкого попелу спаленої вербички.
Тоді в ході підготовки до республіканської художньої виставки з нагоди ювілейної дати 100 – річчя класика української літератури Лесі Українки у 1970 – 1971 роках було створено на підприємствах України найбільше число цікаво задуманих і майстерно виконаних фарфорових та керамічних творів. Адже в країні діяло близько двадцяти фарфорових та фаянсових підприємств, що виготовляли вироби, котрі відзначала стильова оригінальність, багатство пластичних форм, сміливе застосування нових матеріалів та технічних способів, які мали попит на внутрішньому ринку та експортувалися в різні країни. Тонко, ніжно, з любов'ю і на заданому високому рівні українські майстри вміло впоралися з глиною за складною технологією, з граціозними пластикою та розписом. Їх натхнення, унікальні та тиражовані вироби про то, що давала література — джерело безмежне і невичерпне. Свічники, бюсти, декоративні вази та тарелі, набори та сервізи, статуетки, мініатюрні сувеніри- це не просто речі, це сюжетні оповідання, дуже одухотворені, дуже зрозумілі. Про успішну жінку як в особистій сфері, так і в царині реалізації, про неї й її малу чудову родину, неймовірний талант. Про те, як образи, яким вона дала життя, вікували та кохали, мислили й відчували.
Один із най яскравіших - декоративна плита «Мавка», виконана Рибіною – Конарєвою кольровою глазурю, рельєфами.
О. Рибіна-Конарєва. Декоративна плита «Мавка». 52Х42. Будянський ФЗ.. 1970. Кольрова глазурь, рельєф. Експонувалося на республіканській художній виставці "100 років від дня народження Лесі Українки"
Працюючи над високохудожніми унікальними речами, Олександра ніколи не губила зв'язків з масовим виробництвом.
О. Рибіна - Конарєва. Набір для десерту. Будянський ФЗ. 1973
Лише в 1968 році, за чотири роки до створення декору знаного столового сервізу «Веселка» Рибіна – Конарєва підготувала одинадцять зразків посудних комплектів, які були затверджені художньою радою з відмінною оцінкою, і всі пішли у виробництво. Ці зразки нових форм і декорування посуду повсякденного вжитку доступні за ціною, що замінювали більш вартісні порцелянові, завжди визначалися високою технологічністю, естетичними якостями, згодом радували споживачів, сказавши художниці за її оздоблення сердечне спасибі.
У розпису О. Рибіної – Конарєвою мілкі та глубокі тарілки
Різнобарв'я українських орнаментів й у розписах набору для сніданку "Народний", столового сервізу "Мрія", набору "Радуга", "Охристого", декоративного блюда та задерикуватого жбана. Вдале графічне вираження знайшла О. Рибіна для столового набору «Мрія».
О. Рибіна - Конарєва. Миска "Ой, яблучко, куди ти котишся...". Будянський ФЗ. 1967
Чітку архітектоніку народних форм бачимо в столовому сервізі Ю. Піманкіна й О. Рибіної – Конарєвої «Україна» (1967), у приборі для вареників А. Мірошниченко та О. Рибіної – Конарєвої, що складається з макітерки та мисочок, і в багатьох творах Г. Кломбіцкої. Також художники Буд широко звертаються до традиційних мотивів орнаментального оздоблення. В їх виробах часто зустрічається розміщення орнаментальних плям в середині мисок або тарілок.
У республіканському конкурсі по створенню виробів та сувенірів фарфоровими та фаянсовими підприємствами Міністерства легкої промисловості УРСР до 50 річчя існування держави прійняли участь 70 художників з 12 підприємств. Було представлено 645 виробів 239 найменувань, поміж них 43 отримали премії. Й Олександри Рибіної - Конарєвої це - "Ой, яблучко, куди ти котишся...", кухоль "Харків", ваза "Україна", молочник.
О. Рибіна - Конарєва. Кухоль "Харків". Будянський ФЗ. 1967
Настінне блюдо "Харків" Рибина - Конарєва розписала так, що змогла передати щедрість рідної природи, і велич індустрії міста.
Безліч творів, освячених її талантом, відзначені високими преміями на найвідповідальніших виставках.
О. Рибіна - Конарєва. Декоративна таріль "Птахи, що танцюють". Д. 24. Будянський ФЗ. 1982
На чисельних ювілейних виставках й республіканських конкурсах доробки Олександри – сервізи, набори, декоративні блюда та вази, виконані в національному дусі, незмінно одержували високі оцінки й нагороди, у конкурсі на честь 50 – річчя СРСР здобув першу премію столовий сервіз «Веселка», який шов у серійному виробництві у складі супової чаши, глечика, 12 мілких тарілок, 6 глибоких, 6 чашок, солонки й посудини для спецій. Приваблює побутова доцільність форми. Всі предмети схожі на українську макітру - широкий глинний горщик. У єдиний художній образ зливається з цією формою декор: яскраві квіти на тлі переливчастого рожево - синюватого тону, що нагадує веселку.
І. Сень та Б. Пянида, розпис О. Рибіна - Конарєва. Столовий сервіз «Веселка». Будянський фаянсовий завод. 1972. Фаянс. На республіканському конкурсі на честь 50 – річчя СРСР здобув першу премію. Зберігається у фондах Національного музею декоративного мистецтва України.
Після участі на вернісажах створені умілими руками Олександри унікальні речі оселялися в українських музеях. Ці твори декоративного мистецтва, привертають погляди відвідувачів в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка, Харківському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Державному історичному музеї (Москва, Росія).
Одну из стін приміщення клубу в Будах прикрашало панно, яке носило поетичну назву «Пісня України». У національному українському вбранні дівчина грає на скурипці, Замріяний погляд її неначе свідчить про те, що думки разом із піснею понеслися над просторами рідної землі. Автор ескізу цього панно, який художники заводу подарували своїм односельчанам в ювілейний рік, Олександра Рибіна – Конарєва.
Яскраві твори Олександри мали успіх на різноманітних художніх і промислових виставках і ярмарках, в т.ч. міжнародних в Токіо (Японія), Лейпцигу (Німеччина), Чикаго (США), Марселі (Франція), Улан-Баторі (Японія) й в інших куточках планети.
Текст. Л. Карпінська - Романюк
Фото: МДМУ, В. Звершинський, Л. Карпінська - Романюк
Comments