На першому етапі періоду розвитку українського фарфору після закінчення Другої світової війни в асортименті виробництва фарфорових заводів набув поширення випуск бюстів, настільних скульптурних портретів та творів медальєрного мистецтва. Мода на порцелянові (або простіше—фаянсові й навіть гіпсові) інтер'єрні скульптури, яка прийшла в СРСР після війни, коли разом з фронтовиками—переможцями в країну хлинув потік захоплених в Німеччині «трофеїв». Інтер'єрні статуетки, виконані з порцеляни, бронзи й т.п. займали чимале місце серед всього цього майна. В Європі такі скульптури зазвичай називають «камінними» або «кабінетними».
"Прикрашати побут наших радянських людей, розвивати їх художні смаки покликані тисячі й тисячі народних майстрів та численні промислові колективи, що працюють в жанрі прикладного мистецтва. Спасибі народним умільцям скажуть всі зацікавлені в тому, щоб і в родині, і в клубі, і в театрі, і в будь-якому громадському закладі були вироби нашого різноманітного, квітучої з кожним роком прикладної художньої майстерності й художньої промисловості "- писав М. Соболевський в лютневому номері журналу "Огонек" за 1952 рік, назвавши статтю "Мистецтво у побуті". Характер тогочасного інтер"єру житла, кабінетів, оточення, в якому людина живе, працює, відпочиває, великою мірою визначав розвиток тонкої кераміки.
Л. Ксендзова. "Леся Українка". В. 38. ПЗХК. 1950
Г. Петрашевич. Погруддя "Сестри" В. 24. ПЗХК. 1954. "Дитино моя". В. 13. ГФЗ. 1957
Ю. Гаврилюк. Бюст «Леся Українка». В. 18,5. ПЗХК, ГФЗ, БФЗ. 1957
Бюст Лесі Українки стоїть і на моєму письмовому столі. Поверхня скульптурного портрета поетеси дуже біла, матова й злегка шорстка, що надає йому схожість з високоякісним мармуром. Цей популярний матеріал — неглазурований фарфор, або бісквіт, використовувався для бюстів й скульптур, котрі не мають потреби в глазурі для захисту поверхні. Тут важливу роль відігравала фактура, її напливи, рельєф. У фарфорі поверхня завжди однакова і тільки якість, яка досягається внаслідок білизни, - джерело краси. Лаконізм декору - одна із рис, властивих цьому виду скульптури. До речі, в білому глазурованому, та неглазурованому вигляді бюст «Леся Українка» випускали на Городницькому та Баранівському фарфорових заводах. Архівні дані заводського музею Полонського заводу художньої кераміки свідчать про початок випуску підгрудного портрета в глазурованому вигляді з 1957 року, хоча цей процес був освоєний там на чотири роки раніше.
М. Вронський. «Іван Франко». В. 21. ПЗХК. 1956
Ю. Гаврилюк. Бюст «Леся Українка». В. 18,5. ПЗХК, ГФЗ, БФЗ. 1957
Ю. Гаврилюк. Бюст «Тарас Шевченко». В. 18,5. ПЗХК, ГФЗ. 1957
В. Горолюк, М. Шапиро. Настільнні плакетки з зображенням Івана Франко, Олександра Пушкіна, Миколая Гоголя, Максима Горького, Лесі Українки. В. 8,5. ПФЗ. 1957
Книжка М. Соколова "Розповідь про дзвінкі райдуги" 1970 року видання "Радянська школа" (тираж 6500 екземплярів) -
останньою поповнила мою бібліотеку. Вона розрахована на учнів середньої школи та широкі кола читачів. У ній йдеться про одне з найчудовіших творінь людини — фарфор, про історію його винайдення. Автор у цікавій і популярній формі розповідає про людей, які заплатили життям за спроби розкрити секрет виготовлення, про технологію виробництва фарфору, фаянсу, майоліки й спеціальної кераміки; наводить зразки вітчизняних і закордонних фарфорових та фаянсових виробів. Проте вказуючи заводи — виробники цих примірників, не надає жодного автора з-поміж скульпторів та художників. Навела цей приклад як майже загальну практику видань періоду ХХ - століття, або відсутність світлин виробів, або не вистачає повної атрибуції предметів.
Доля українського фарфору та його створення сповнена загадок. В останні роки написано й опубліковано багато. Значно розширився список творів з порцеляни й фаянсу, відомих широкому колу шанувальників. Висвітлюється творча праця майстрів. Стали відомі джерела походження сюжетів виробів, дати та місця їх створення. На зміну втраченим для держави заводським музеям формуються цінні, цікаві за тематикою приватні зібрання. Більшу частину в цих колекціях складають статуетки, посуд, вази декоративні, вази —ароматниці, трубки курильні, статуетки, чорнильні прилади, склянки для пензликів й олівців, тарілки настінні, флакони туалетні, свічники, виготовлені в ХХ столітті, попри те що пішли в небуття 20 українських фарфорових і фаянсових заводів. Чітких критеріїв відбору предметів в колекції немає. В основному, нові придбання відбуваються на емоційному рівні. Про привабливість порцеляни, її цінність й крихкість складаються легенди. Перед володарями унікальних творів низкою проносяться роки, моди, кольора і мінливі форми. Малі настільні скульптури та посуд нагадують про землю, колгоспи, дитинство, будівельників, молодиць та побут людей.
М. П. Ковтун
Серед творів станкової скульптури малих форм, яким властива вимогливість мати в інтер"єрі самостійність, - композиція Тараса Шевченко, що сидить у кріслі. Її автор - київський скульптор Ковтун Микола Петрович (09. 05. 1922, с. Жабокрич, нині Крижопільського району Вінницької обл. – 21. 10. 1982, Київ). В 1951 році він закінчив Київський художній інститут. Вчителі з фаху - М. Лисенко (автор скульптурних портретів О. Пушкіна та М. Гоголя), Л. Муравін, М. Гельман. Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював в галузі станкової та монументальної скульптури. Основні твори: «Т. Шевченко» (1952); «В. Ленін» (1957), «Арсенальці» (1957); «О. Стеценко – будьонівець» (1967), «Засновник українського театру М. Кропивницький» (1967); пам’ятники – Т. Шевченку (Торонто, 1961), Слави («Мати-Батьківщина», с. Шевченкове Звенигород. р-ну Черкас. обл., 1964, співавт.). «М. Л. Кропивницький» (1967); пам'ятник Слави в Елані - Коленовську Воронезької області (1969); пам'ятник В. І. Леніну в селі Торкове Тульчинського району Вінницької області (1969) та інші. Брав участь у виставках: республіканських і всесоюзних з 1952, закордонних з 1955. Нагороджений орденом Червоної Зірки й медалями.
М. Ковтун. "Тарас Шевченко". В. 36,5. Барановський ФЗ. 1951
Народився Микола Петрович в мальовничому, одному з маловідомих, куточків Східного Поділля. Поселення Жабокрич виникло, орієнтовано, в кінці XV - на початку XVI ст. У 1559 році польський король, підтверджуючи шляхтичам Жабокрицьким їх володіння "батьківщиною" у Брацлавському повіті, згадав Жабокрич серед інших "сіл". А опісля століття, у 1654 році про нього згадує Павло Алепський, який в 1654 р. подорожував з антіохійським патріархом Макарієм через Поділля. На той час Жабокрич вже був містечком. У XVII ст. Жабокрич зустрічається в актах як помістя Жабокрицьких, потім Вишневецьких, Конецпольських, Любомирських, а у ХІХ столітті —Бжозовських.
Назва Жабокрич походить від того, що село розміщене в долині річки Великий Лаз, місцевість була болотиста і постійно було чути сильний крик жаб. Кароль Бжозовський мав тут резиденцію, яка частково збереглася. Будинок з усіх сторін оточував великий пейзажний англійський парк, що складався зі ставків, подібних до невеликих озер з непостійними берегами. На переходах стояли аркові мости. Серед дерев та кущів виднілися альтанки, одна з яких нагадувала китайський будиночок. Парк прикрашали міфологічні постаті з мармуру та піщаника. Статуї були придбані Зеноном Бжозовським під час його подорожей до Італії, Єгипту та інших місць. Чотири з них представляли пори року. Внутрішнє вбрання маєтку спочатку було досить скромним, але після добудови нового крила, ситуація змінилася. Усі парадні приміщення мали підлогу з паркету кількох порід дерев, їх оздобили геометричними візерунками, стіни обклеїли шпалерамита прикрасили свічниками, на стелі з’явилися бронзові й кришталеві люстри. У палаці була зібрана чимала колекція картин. Їх налічувалося близько 800. Зберігся дотепер опис бібліотеки, зроблений рукою Кароля Бжозовського. На той час, а це середина ХІХ ст., бібліотека була не дуже велика. Але у 1914 р. її фонди значно поповнилися, вона сягала кількох тисяч томів, які знаходилися у спеціальних шафах, що розміщувалися в кабінеті господаря. Тут зберігалися книги, надруковані польською, англійською, французькою, італійською та німецькою мовами. (У буремні революційні роки ХХ ст. Крижопілля захоплювали австро-німецькі, денікінські, петлюрівські, більшовицькі війська. Жорстока боротьба проти влади більшовиків тут тривала до 1922 р. Тож чимало цінного з палацу і парку безслідно зникло, або ж було просто знищено).
М. Ковтун. В центрі села знаходиться пам’ятник 363 воїнам-односельчанам, які загинули у роки Другої світової війни, урочисте відкриття якого відбулося 9 травня 1981 року
Від Бжозовських в Жабокричі на південній околиці залишилася й симпатична мурована Михайлівська церква, побудована у 1862 році у стилі класицизму Бжозовськими, як костел. Фасад храму прикрашають фігури апостолів Петра і Павла. Оскільки Жабокрич був, переважно, єврейським містечком, збереглася і синагога.
Колись костел, тепер церква з скульптурами апостолів Павла й Петра
При в’їзді в село зі сторони Тульчина є пам’ятник на Братській могилі, де поховано 62 воїни з колишнього 136 гвардійського полку, колишньої 43 гвардійської стрілецької дивізії, які загинули 14 березня 1944 року в боях за визволення Торкова від фашистських загарбників, який виконано їх земляком - скульптором М. Ковтуном (1957). У 1989 році відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, також - скульптор Ковтун Микола Петрович.
Співавтор шевченківських довідників М. Г. Лабінський (1936 - 2019) в енциклопедії сучасної України серед творів, створених Ковтуном, вказує ще й пам’ятник Т. Шевченку в Торонто, встановлений у 1961 році. Мої пошуки знайти світлину монументу не дали позитивного результату. Відомо, що встановлений у цьому місті в 1951 році пам"ятник зник. Але в Канаді було відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку на площі Парламенту у Вінніпегу 9 липня 1961 року, який має схожість з настільним портретом Тараса Григоровича у кріслі, який випускався Барановським фарфоровим заводом.
"Вінніпег замаяний українськими прапорами", – описує цей захід діаспорна газета "Свобода". На той час у Канаді проживали майже півмільйона українців. Протягом майже півтора століття у Вінніпезі знаходилася велика українська громада — вихідці чотирьох хвиль української еміграції до Канади. Десятиліттями тут існувало декілька важливих українських установ: Конгрес українців Канади, Українська Вільна Академія Наук (УВАН), Українська канадська фундація ім. Тараса Шевченка, Товариство «Волинь» та Інститут Дослідів Волині; тут міститься штаб-квартира Конгресу українців Канади.
Пам’ятник Тарасові Шевченку у Вінніпезі, Канада. Монумент зображає поета, що сидить на камені й замислено дивитися в далечінь. На коліні він тримає розгорнуту книжку.
На гранітному постаменті розташовані бронзові барельєфи. З боків – сцени з ”Гайдамаків”, ”Катерини” та ”Невільника”. Посередині – бандурист, який грає козакам
Вінніпег — також релігійний центр українців Канади. Тут знаходяться собори, керівництва та резиденції митрополитів Української православної церкви Канади та Української греко-католицької церкви в Канаді. На кампусі Манітобського університету є православна семінарія — Колегія святого Андрія, при якій існує Центр українських канадських студій.
Наміри встановлення монументу в столиці США на честь 150-річчя Шевченка зустріли спротив радянської влади, яка розцінила це як "недружній акт". Відомі діячі української культури в СРСР підписали звернення до ініціаторів спорудження пам'ятника, звинувативши їх у намаганні використати ім'я Кобзаря " у своїх брудних політичних цілях". Неважко зрозуміти невдоволення радянcької сторони - взяти хоча б згадку про "іноземну російську імперіалістичну тиранію та колоніальне правління" у написі на постаменті. Дозвіл на встановлення пам'ятника дали обидві палати Конгресу США, ухваливши для цього окремий закон.
Урочистості розпочалися з богослужіння в греко-католицькому храмі. Далі колона рушила на площу. Комітет українців Канади закупив для маніфестації дві сотні синьо-жовтих прапорів. Фігура поета була закрита прапорами Канади та України. Голова провінції Манітоба Дюфферайн Роблін процитував слова Шевченка "Учитеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, свого не цурайтесь". І пообіцяв: відтепер українську мову вивчатимуть у місцевих середніх школах нарівні з англійською. Хор виконав "Заповіт".
"Сльози, що блищали в очах або текли по обличчях тисяч осіб, коли оркестр, хори й понад 50-тисячна маса народу співали зворушливі слова на мелодію Шевченкового "Заповіту", мабуть, єдині могли виявити невимовну гаму почувань, що їх відчували учасники тієї незабутньої хвилини, – пише "Свобода". – Здавалося, що навіть лагідно-суворе, викуте долотом різьбаря в бронзі лице Поета прояснилось ласкавою усмішкою. Бо ж не одна – як він собі цього бажав, – а тисячі сліз "з очей карих" потекли, вимовляючи з побожністю слова його безсмертного "Заповіту".
Заслону з пам'ятника зняв прем'єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер (1895–1979). "Якби живий Шевченко був тут сьогодні з нами, він би побачив плоди своєї творчості, – заявив глава уряду. – Він би побачив волю, що нею втішаються на цій землі люди його народу. Він би подумав про народ на рідній землі, який все ще не має права вільного визначення своєї долі. Як він зазнавав тиранії за його днів, так тепер не мають свободи його численні сини".
Президент України Віктор Ющенко виголошує промову біля парламенту провінції Манітоба, 27 травня 2008 р., (перед пам'ятником Тарасу Шевченку)
Автор пам"ятника — канадець українського походження Антін Драган. Дивовижно, що в окремих джерелах вказано різних скульпторів - авторів цього пам"ятника у Вінніпезі, але найчастіше згадується ім"я Леоніда Молодожанина (1915–2009) – псевдонім Лео Мола, уродженця Полонного Хмельницької області, який емігрував до Канади після Другої світової війни.
На відзначення стоп'ятдесятиріччя Тараса Шевченка українська емігрантська спільнота змогла втілити неймовірно сміливий ще один проєкт. 27 червня 1964 року у Вашингтоні відкрили пам'ятник поетові. На це свято в американській столиці зібралося близько 100 тисяч людей, воно виявилося символом єдності, маніфестацією культурної потуги й уособленням надій на постання своєї держави. Автором монумента став, перемігши у відкритому конкурсі, скульптор Леонід Молодожанин. Голова комітету, що опікувався проєктом, літературознавець Григорій Костюк згадував, як він часто приїздив тоді у студію "Леофан" у південній частині Нью-Йорка і, спостерігаючи за працею, читав уголос Шевченкові вірші.
Утім для митця це не було перше наближення до шевченківської теми. Він народився 1915-го в містечку Полонному на Хмельниччині у родині гончарів. З 11 років працював разом з батьком, навчався орудувати гончарним кругом.
В канадському Вінніпезі, де пройшло майже все творче життя Лео Мола, відкрили Парк його скульптур, де виставлено більш як триста експонатів. Та найбільше він мріяв про визнання в Україні.
Сад скульптур ЛеоМолау Вінніпезі (Канада) - чи не єдиний такий великий парк скульптур одного скульптура у світі. Тут можна побачити понад 300 бронзових скульптур, картин та інших робіт Лео Мола—всю його колекцію вартістю 4 млн доларів, яку він передав Вінніпеґу в 1990 р. У 1992 р. Канада подарувала скульптору землю, на якій був створений іменний Сад скульптур Лео Мола. У 2003 р. митець закінчив роботу над Садом в Assiniboine Park (Вінніпеґ), який був мрією його життя.
Пам'ятники Лео Мола також прикрашають низку столичних площ в Європі, Північній та Південній Америці. До речі, професія «скульптор» не надто сподобалася міграційному службовцю, який повідомив щойно прибулому іммігранту Леоніду Молодожанину, що Канада потребує фермерів, а не художників.
Пам’ятник Т. Г. Шевченку в Каневі
А коли Леонід вступив до Ленінградської Академії мистецтв, його вчитель Матвій Манізер якраз працював над пам'ятниками Тарасу Шевченкові, який ювілейного 1939-го було встановлено у Каневі. Молодожанин до цієї роботи також був залучений.
У роки Другої світової Леонід обирає еміграцію: його вабив неприступний за залізною радянською завісою західний мистецький світ. Студіював у Берліні, у Королівській академії красних мистецтв у Гаазі. Захоплювався німецьким експресіонізмом, пильно вивчав старих італійських майстрів. Хоча врешті зостався вірним класичним канонам і уподобанням.
Молодожанина, як і більшість його земляків у повоєнній Західній Європі, підхопила потужна хвиля еміграції за океан. Зрештою доля закинула у канадський Вінніпег - і на все довге й багате звершеннями творче життя. Не знаючи англійської мови, з 70 доларами в кишені, він з дружиною Маргарет приїхав до Вінніпега 31 грудня 1948. Уже знав із розмови з прискіпливими чиновниками, що цій країні потрібні фермери й робітники, а не митці.
Утім, - як тут не повірити у своє призначення - ним таки опікувалося провидіння. Якраз це слово, "providence", він прочитав на вивісці крамниці, у вітрині якої стояли скульптурні погруддя. І зайшовши всередину, Молодожанин дізнався, що власник магазину церковних товарів - українець та що він якраз шукає художника для розписів у храмі. Він виконав замовлення для численних церков, зокрема в техніці фрески й мозаїки. Захопленням на ціле життя стала для митця робота над вітражами.
Леонід Молодожанин
Поступово приходило визнання. Якраз вашингтонський пам'ятник став у цьому сенсі значущою віхою. Далі була робота над статуями британської королеви Єлизавети ІІ й Володимира Великого, бюстами прем՛єр-міністра Канади Джона Дифенбейкера, президента США Двайта Ейзенгауера, папи Павла VІ, Івана ХХІІІ та Івана-Павла ІІ, кардинала Йосипа Сліпого.
А що бездоганно володів технікою рисунка і вмів схопити найхарактерніші риси, то не вимагав від своїх моделей тривалого позування. Майстрові вистачало враження, раз зафіксованого на папері. Належав до людей, що у всьому прагнуть досконалості. Ніколи не обмежувався тільки виконанням фігури в глині чи гіпсі. Вивчивши в Італії та Німеччині методи роботи з бронзою, заснував потому власне невелике ливарне виробництво. Тож сам контролював усі етапи постання мистецького твору.
Його прізвище в англомовному світі звучало мало не як успадкований у поколіннях аристократичний титул. Тож підписував свої роботи скороченим варіантом - так постав знаменитий скульптор Лео Мол. Утім, для приховування справжнього імені й багатьох деталей біографії існували й інші дуже вагомі причини. Він повсякчас боявся зашкодити родині, яка залишилась в Радянському Союзі. Таких-от "неповоротців" тоді автоматично вважали ворогами, а з "членами сім'ї ворога народу" в країні рад не церемонилися. Для них існувала навіть окрема кримінальна стаття.
Шукати близьких зважився аж наприкінці вісімдесятих. І 1991 року до нього таки приїхала молодша сестра Ніна. Повернення до початків було і жаданим, і водночас трагічним. Доля їхньої родини віддзеркалила страшну долю кількох поколінь українців у лещатах імперії. Батька, Григорія Молодожанина, арештували в Нальчику 1945-го, і він помер у табірній тюрмі. Мати померла на поселенні на Півночі. Брата Віктора, також художника, - мистецького дару Молодожанинам уділено було щедро, - ув'язнили 1946-го. Повернувся він аж після смерті Сталіна.
Гуцул-трембітар при вході в Парк скульптур Лео Мола
Тепер мрії митців про визнання на своїй Батьківщині почали реалізовуватися. Після проголошення незалежності Леонід Григорович, який завжди у своїх інтерв'ю не забував нагадувати, що він з України, багато разів відвідував Батьківщину. Подарував Київському музею Тараса Шевченка свої скульптури. Зробив пам'ятник Шевченкові, встановлений в Івано-Франківській області.
А місту Вінніпегу подарував свої роботи, виставлені в іменному Парку скульптур Лео Мола. При вході зустрічає гуцул-трембітар. Прегарні скульптури в жанрі ню, як-от витончена "Жінка біля фонтана". Знамениті "Лісоруби" - чи не символ канадської історії й ідентичности.
Пам’ятник Лео Мола Т. Г. Шевченку в Коломиї. Фігуру створив Леонід Молодожанин (1915–2009) – псевдонім Лео Мол. Уродженець Полонного – тепер Хмельницька область – емігрував до Канади після Другої світової війни.
PS
Пам'ятники Шевченку встановили закордонний рекорд. МЗС нарахувало 78 пам'ятників митцеві у 42 країнах світу.
Текст Л. Карпінська - Романюк
Yorumlar