Людмила Карпинская

9 квіт. 2020 р.Читати 12 хв

Любить не любить

Оновлено: 23 жовт.

О. Жникруп. "Любить не любить". В. 29. КЕКХЗ. ПЗХК. 1956

Л. Лозова. «Любить не любить». В. 18. КЕКХЗ. 1990

Tatyana Andruschenko:"Всі розглянуті предмети - беззаперечні шедеври. Дозвольте висловити мою скромну думку: із всіх моя найулюбленіша - скульптура "Дюймовочка" пані Леонтіни Лозової".

Познайомлю вас. Тому що сама хотіла поспілкуватися наживо. Колись давно побачила цікаві порцелянові твори. Звичайно виникло питання: хто їх автор. Виявилося скульптор, ім'я якої знайоме любителям малої пластики—Леонтіна Владиславівна Лозова, дитя любові Владислава Щербини /1926 - 2017/ та Оксани Жникруп /1931 - 1993/. Працювала на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі з 1986 по 1991. П'ять років - цілий ряд яскравих робіт. Спокійна, любить своє місто і його архітектуру, рідну країну і її людей. Талановита.

Леонтіна Владиславівна Лозова

Народилася Леонтіна Лозова 2 жовтня 1958 року в Києві. З самого дитинства, коли коробка кольорових олівців була для неї справжнім скарбом, стало ясно - вона буде художником. Їй не виповнилося ще двох, а батько, взявши на руки доньку, ліпив з пластиліну червоноармійця. На збереженому сімейному фото видно, як серйозно малятко відноситься до перших уроків скульптури: "Коли я була ще зовсім маленькою, я любила спостерігати за процесом створення скульптури в пластиліні та відчувала радість, коли батько або мати довіряли мені «зализувати» роботу в пластиліні. Батько часто ліпив удома й перед тим, як знімати форму, мені дозволяли за допомогою стека й мокрого пальця загладжувати бганки та поверхню. Вже готуючись до вступу в ВНЗ, Тіна займалася в студії у Михайла Вайнштейна, й ще ходила малювати в майстерню Миколи Павловича Рапая.

Леонтіна Лозова (третя ліворуч) поміж учнів Михайла Ванштейна. Київ, 1977 рік

У 1984 вона закінчила факультет графіки Київського відділення Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (тепер - Українська академія друкарства).

В. Щербина, Л. Лозова. Київ, 1960

В. Щербина, О. Жникруп. Вознесенськ, 1955 - 1957

Під час навчання їй також пощастило. У ті роки в інституті викладали справжні професіонали, майстри. Завідуючий кафедрою Валуєнко Борис Васильович, український мистецтвознавець, доцент кафедри Юр'єв Флоріан Ілліч (член спілки архітекторів та спілки художників, член національної спілки музикантів й просто геніальна людина). А ще — Федір Тимофійович Глущук, Заслужений художник України, чудовий плакатник, Олександр Мікловда— графік, майстер екслібриса.

Після закінчення інституту, вже працюючи в КПІ, Леонтіна постійно замислювалася, а чи не спробувати працювати з порцеляною. Ще б! Всі навколо — батько, мама, тітка Оля, тьотя Свєта —наповняли її життя порцеляною і малої пластикою. Красиві, немов артистки з фотолистівок того часу, молоді жінки — Оксана Жникруп, Ольга Рапай /1929 - 2012/, Світлана Болзан-Голембовська /1927 - 2016/ не мислили своє життя поза творчістю. У своїх майстернях вони невпинно експериментували з пластикою, вигадували нові, незвичайні поєднання кольорів, розпису. Як результат, вони зуміли створити київську школу порцеляни, показати знання техніки скульптури й технології порцеляни, розкрити в повному обсязі потужний потенціал цього матеріалу. Своїм азартом заразили й Леонтіну: треба творити, поки є натхнення і почуття наповненості. Щоб спробувати свої сили, Владислав Щербина запропонував дочці розписати кілька предметів. Тіна пройшла випробування (чайна кружка «Балет», 1984; портретне зображення М. Гоголя на настінні тарелі, 1984).

Чайна кружка "Балет" - перший самостійний розпис Л. Лозової. Київ. 1984

Л. Лозова. Декоративна таріль "М. Гоголь". Київ. 1984

Рішення було прийнято. У 28 років, через два роки після закінчення виші, Лозова залишила роботу інженера в студентському проєктно-конструкторський та технічному відділі КПІ та прийшла на київський завод. Зміни в пластиці фарфорових виробів, що випускалися у той період проходили з неймовірною швидкістю.

Л. Лозова. "Альонка". В. 10,5. КЕКХЗ. 1990 Л. Лозова, розпис І. Пецух. "Казак Мамай". В. 12. КЕКХЗ. 1986

Створювані початківцем, художником (скульптором художньої лабораторії з 1988 року), статуетки фольклорної /«Любить не любить» (1990), «Біля тину» (1988), «Козак Мамай» (1986), «Альонка» (1990) і «На лавочці»/, казкової /(«Маша і ведмідь», 1988), «Дюймовочка» (1987), «Свинопас» (1989), «Попелюшка» (1986), «Кіт у чоботях» (1988)/ та пісенної /«Як же я мою корівоньку люблю» (1989), «Котя-котенько-коток» (1989)/ тематики органічно і гідно влилися в чинний асортимент заводських виробів, відрізняючись виразністю, яскравістю, емоційною насиченістю.

П. Іванченко. «Парубок, що грає на ріжку». Полонський ФЗ. 1954

Л. Лозова. Композиція форми "Біля тину". В. 23,5. КЕКХЗ. 1988

«Попелюшка» / 1986 / - перша скульптурна робота Леонтіни Лозової й одна з трьох її улюблених. Мила, добра і працьовита дівчинка мріє про танці на балу. Її щирість, сердечність та слухняність будуть винагороджені зустріччю з казково прекрасним Принцом. Ніжні почуття розчулення викликає у глядача лірична і зворушлива композиція «Котя, котенка, коток» /1989 /. Це — друга статуетка з трьох виділених автором. Здається, що в ній живе душа скульптора. Створена за мотивами колискової пісеньки про Кота, котенка, котка, сіренького хвостика, якого покликали качати та заколисувати дитину. Леонтіну вабила можливість розповісти ці дивовижні історії мовою порцеляни.

Л. Лозова "Попелюшка". В. 17,5. КЕКХЗ. 1986

"Попелюшка" - варіант розпису

Знову і знову вона зверталася до казкової тематики, до світу, наповненого чудесами й чарами. На перший план автор виводить пластично виразні образи, розкриваючи стан і настрій головних героїв казки. Одні за іншими з'являються камерні за настроєм і формою твори: «Кіт у чоботях» / 1988 /, «Вже як я мою корівку люблю» / 1989 /, «Маша і Ведмідь» / 1988 / та крихітна, ніжна і чарівна, яка народилася у квітці - дівчинка «Дюймовочка» / 1987 /. Статуетка "Маша і Ведмідь» створена за мотивами старої доброї казки про тямущу маленьку дівчинку, яка багато і по дому може зробити, і їсти приготувати, а також про те, що потрапивши в складну ситуацію — завжди можна знайти вихід. Маша з 60-х років минулого століття, коли режисер Роман Качанов зняв ляльковий мультфільм «Машенька і ведмідь» за мотивами казки Г. Ландау, ─ зовсім не та просунута дитина, якою вона постає перед дітлахами в сучасному мультсеріалі. Та Машенька ─ звичайна сільська дівчинка, працьовита і кмітлива, що живе у дідуся з бабусею і допомагає їм вести селянське господарство. Випадково заблукавши в лісі, дівчинка потрапляє в ведмежу хатинку, і тут поводиться не як примхливе дитя, яке потребує невпинної уваги, а як справжня маленька господиня. Завдяки Маші самотній і невлаштований в побуті ведмідь відчув радість спілкування з живою істотою, і не дивно, що він не хотів відпускати від себе єдину приятельку. Маші трохи шкода розлучатися з ведмедем, а й назавжди забути про залишених в селі стареньких бабусі та дідуся вона теж не хоче, тому, звичайно ж, робить вибір їх користь:

"Идёт медведь между ёлками, бредёт медведь между берёзками, в овражки спускается, на пригорки поднимается. Шёл-шёл, устал и говорит:

"Сяду на пенёк, Съем пирожок!

А Машенька из короба: Вижу, вижу! Не садись на пенёк, Не ешь пирожок! Неси бабушке, Неси дедушке!"

Л. Лозова. "Маша і Ведмідь" /без надглазурного розпису/, В. 21,5. КЕКХЗ. 1988

О. Жникруп. "Ау". В. 14. БФЗ, ПЗХК. 1956

З особливою теплотою показана Леонтіною сентиментальність і безпорадність дівчинки з добрим та чуйним серцем, яка допомогла вижити поранені птиці, мимовільній полонянці царства Крота, — Ластівці: «И она склонила голову на грудь птички, но вдруг испугалась — внутри что-то застучало. Это забилось сердечко птицы: она не умерла, а только окоченела от холода...»

Л. Лозова. "Дюймовочка". КЕКХЗ. 1987

Статуетка «Свинопас і принцеса» ілюструє казку великого данського казкаря Ганса Крістіана Андерсена «Свинопас», яка закінчилася не веселим весіллям, а сумною пісенькою під проливним дощем. Ах, чому ж так сталося? Може бути, іноді зовнішній блиск затуляє від нас істинно цінне, а брудний одяг з дірками, латками й замурзані обличчя заважають помітити приховане благородство ...

Л. Лозова. "Свинопас і принцеса". В. 33. Київський ЕКХЗ. 1989

Хоробрі богатирі, загадкові красуні, потішні звірі й сотні інших героїв, знайомі Леонтіні з дитинства. Вони наповнювали навколишній простір чарами, занурюючи в приємні спогади про знайомство з книгою, перші уявлення про такі поняття, як мудрість і підступність, прощення, співчуття: «Мама, почитай мені казку ...» Жінка торкнулася губами чола малятка, міцно притиснула до грудей: «Яку?». Влаштувавшись поруч, підперши підборіддя кулачками, ангелик посміхнувся і в очікуванні чарівної історії прикрила очі: «Я хочу про жар — птицю і принцесу!». Її великі очі мрійливо подивились уперед. Мама обняла улюблене чадо, грайливо доторкнулася пальцем до кінчика маленького носика і почала розповідь, в якій добро перемагає зло, а у прекрасної дами є вірний і хоробрий лицар. Казку, де любов — вічна, а друзі — надійні, де світом правлять незаперечні істини. Казку, в якій її принцеса обов'язково буде щасливою!

О. Жникруп та Л. Лозова

Остання з названих майстром серед своїх трьох улюблених робіт — декоративна композиція зі статуеток-мініатюр «Під музику Вівальді» / 1991 /. Лозовій вдалося зловити красу віденського танцю під звучання кончерто гросо італійського композитора Антоніо Лучо Вівальді. Скульптурний дует оживляє рядки однойменної пісні О. Величанського і С. Нікітіна:

И только ты молчала, молчала, молчала

И головой качала любви печальной в такт

А после говорила: поставьте все сначала,

Мы все начнем сначала, любимый мой, и так...

Под музыку Вивальди, Вивальди, Вивальди,

Под музыку Вивальди, под старый клавесин

Под скрипок переливы, под завыванье вьюги

Условимся друг друга любить что было сил

Л. Лозова. "Під музику Вівальді". КЕКХЗ. 1991

Зображення балетних танцівниць завжди мали попит, і порцелянові балерини, починаючи з XVIII століття, стали обов'язковою прикрасою диванних поличок, етажерок і комодів. Вони дарують глядачеві моменти близькості з прекрасним. Балет — мистецтво миттєве, він народжується на сцені й там же, з останнім акордом музики вмирає. Це завжди таїнство — і дуже непросто зупинити мить, передавши в ньому динаміку.

Л. Лозова. "Канкан". В. 24. КЕКХЗ. 1990

Л. Лозова. "Румба". КЕКХЗ. 1990

У фігурках класичних танців «Балет» / 1987 / та «Дует» / 1987 /, пекучої карнавальної «Самби» / 1990 /, енергійного, відвертого французького «Канкану» / 1990 /, сексуальної кубинськї, африканського походження, "Румби" /1990/ Л. Лозовій вдалося відтворити пластику і чарівництво витонченого і вишуканого танцю, елегантність і розкіш форм, експресію і витонченість жестів. В умілих руках майстра оживають і пристрасні рухи, і ніжні хореографічні ходи. При цьому втілені в порцеляні образи розкривають не тільки пластику руху, але і деталі костюмів, і антураж: театральний, оксамитовий, пурпурно-червоний завіси, колони, кошиків квітів. В цілому, творчий внесок Лозової збагатив асортимент балетної й танцювальної тематики в порцеляні новими цікавими та рідкісними виробами.

Л. Лозова та М. Лампека у художній лабораторії КЕКХ заводу під час створення зразків для деколі. 1980 - ті. У спадку Лозової цікаві малюнки для декору порцелянових виробів - "Ситцева", "Дзвіночок", "Трояндовий кущик", "Гвоздика" (1986)

Леонтіна — натура, яка тонко відчуває, але вона і не могла бути іншою, адже виховувалася в колах людей творчості, нескінченно далеких від життя обивателя з його бездумним споживанням і відсутністю живого інтересу до всього, крім задоволення побутових потреб.

С. Болзан - Голембовська з Тіною на руках. Київ, 1959 рік

Вона виросла в іншому середовищі. Її характер і світогляд склалися під впливом талановитих, захоплених жінок. Мама і її подруги, для яких мистецтво було не так професією, скільки способом життя, перебували в постійному пошуку нових джерел натхнення; відлига шістдесятих дозволила їм стикнутися з раніше недоступними явищами культури. Вони цікавилися і захоплювалися всім: мистецтвом, літературою, закордонним кіно, а найбільше театром та музикою, у тому чіслі джазом, що увірвався в неоднозначну радянську реальність. Зухвала, багата і невичерпно винахідлива музика заворожувала, її багатогранність чіпала багато струн їх душі, розгойдуючи на хвилях звучання різних інструментів. Імпровізація, свобода, гострі синкопи і ритм ... Завжди цікава думка українських фарфорістов про роботи колег. В одній з публікацій Леонтіна назвала однією з кращих робіт в українській порцеляні 20 століття серію скульптур батька «Українські пісні» (1980, зберігаються в НМУНДІ). А що найцікавіше Лозовій в роботах Жникруп, Болзан—Голембовської та Рапай? «Всі діти Голембовської— милі й чарівні, але все — таки, напевно, виділю «Маленьку маму" (1957)" - оповідає Леонтіна Владіславівна. Плюшевого ведмедика подарували Ліді Голембовській на шостий день народження Владислав Щербина та Оксана Жникруп (хрещена Ліди). Старша дочка Світлани Болзан - Голембовської, яка ніжно качає свого хворого ведмедика, стала прообразом порцелянової статуетки.

С. Болзан - Голембовська. "Маленькая мама". В. 13. КЕКХЗ. 1957

Ліда Голімбовська з В. Щербиною. Фото надані сім"єю автора роботи

З робіт Ольги Рапай Леонтіна зазначила Марселя Марсо в образі «Біпа» (1965). В один із приїздів Марсо в Київ Ольга і Катя Рапай особисто вручили йому в гримерці фігурку, що втілює його сценічне амплуа. З Жникруп Оксаниних — декоративну скульптуру «Дебют» (1960), що увійшла в золотий фонд української фарфорової пластики, емоційний настрій якої — хвилювання, новизна натовпу почуття, радість від виконаного, трепет перед перспективами після першої появи на публіці — не може залишити байдужим:

«Я танцевать хочу, я танцевать хочу до самого утра!

Как будто два два крыла природа мне дала,

Пришла моя пора!

Я не пойму, что вдруг со мною стало…»

/ Э. Скороходов/

О. Жникруп. "Дебют". В. 26,5 . КЕКХЗ. 1960

Характер у Лозової від зоряної матері. Жникруп була красивою, жіночною, дуже скромною і делікатною, вона володіла рідкісним умінням чуйно вловлювати красу навколишнього світу і виражати у творчості. Цікава і легка в спілкуванні, вміла тримати дистанцію, при цьому не маючи властивої багатьом художникам зарозумілості. Її харизма і почуття гумору притягували оточення; навіть після п'ятдесяти дух таємниці все ще ширяв навколо цієї блондинки з карими очима. Хто знав Оксану Леонтіївну і спілкувався з нею згадують її як горду, але неймовірно приємну жінку з величною, де — то навіть царственою поставою, як авторитетного, уважного, доброго, чуйного друга. Найбільш тісна дружба пов'язувала Оксану Леонтіївну з Ольгою Перецовною Рапай, яка була старша за Оксану на два роки. Не тільки трудоголізм, пристрасть до театру, міфам, фольклору об'єднали цих жінок. У обох було за плечима важке минуле, оскільки вони належали до покоління, яке повною мірою відчуло всю жорстокість сталінських репресій.

Л. Лозова та О. Жникруп, дочка та мати

Оксана Жникруп народилася в Забайкаллі, в м Чита. Її дід переїхав до Сибіру з України до жовтневої революції, щоб будувати залізні дороги. Батька, Леонтія Олександровича Жникруп, державного службовця, в 1937 звинуватили в шпигунстві та розстріляли. У 1966 році після XX з'їзду КПРС, який засудив культ особистості й, побічно, ідеологічну спадщину Сталіна, він був реабілітований. На честь батька Оксана і назвала свою дочку — Леонтіна (від Леонтія). Оксана не змінила батьківське прізвище під тиском умов, не поміняла його й в шлюбі, що є прямим свідченням сили особистості. Цінуючи своє походження, вона не тільки не зрадила своєму роду, а й подарувала йому світове звучання. У 6 років маленька дівчинка опинилася поза законом, як дочка ворога народу. Коли їй, як члену сім'ї зрадника Батьківщини (ЧСЗБ— така абревіатура стояла на мільйонах справ засуджених), після закінчення 7 класів новосибірської школи не дозволили вчитися в Києві, вона вирушила в Одесу, в художнє училище.

Восьмирічна Оля Рапай (рідні називали її Лялею) в 1937-му лише встигла надійти в перший клас — на цьому її дитинство закінчилося: заарештували вітчима, літератора Бориса Ткаченка, який займався в тому числі й перекладами російської літератури на українську мову. Мама, Зінаїда Йоффе, розуміла, що з дня на день прийдуть і за нею. При репресованих дорослих членах сім'ї маленьку Лялю повинні були здати в притулок для дітей ворогів народу, де малюків позбавляли всіх документів, щоб вони ніколи не могли розшукати своїх рідних. Рятуючи доньку від такої долі, Зінаїда Борисівна розшукала батька Лялі, радянського єврейського поета Переца Маркиша, і попросила: «Заберіть Ляльку в Москву! Мені залишилося бути на свободі лічені дні»... Потім був арешт батька, а потім і Ольги. Тюрма, заслання, і, нарешті, навчання на факультеті скульптури Київського державного художнього інституту (нині Національна Українська Академія образотворчого мистецтва й архітектури).

Це не стало фактором руйнування ні їх людської особистості, ні бажання реалізуватися в майстерності. Вони, як ніхто, розуміли, що призначені для чогось більшого, і що б не робили з ними — перемогти цю жагу до життя і волю до творчості було неможливо.

Ольга Рапай, яка користувалася величезною повагою серед представників інтелектуальної еліти Києва, ввела Оксану Жникруп в коло, що належить до періоду українського відродження діячів мистецтва і культури шістдесятих, зокрема, режисера Сергія Параджанова і письменника Віктора Некрасова, художників Георгія Гавриленка і Георгія Якутовича, скульпторів Михайла Грицюка та Юлія Сінькевича, композитора Валентина Сильвестрова, багатогранних Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Спільнота за своєю суттю було творчою, але на нього якось сам по собі падав відблиск дисидентства. Про геній Параджанова, вірменина за національністю, народився й помер в Тбілісі, але тривалий час жив і творив саме в Києві, багато сказано і написано. Він уособлював свободу як спосіб життя і мислення, його будинок, як магніт, притягував до себе творчу еліту. На площі Перемоги у Сергія Параджанова Ольга й Оксана стикалися з видатними людьми: Сергієм Бондарчуком і Андрієм Тарковським, які читали уривки своїх сценаріїв, Іван Драч та інші початківці, українські поети, — свої нові вірші. У Параджанова запросто можна було зустріти знаменитостей — Володимира Висоцького, Майю Плісецьку, Юрія Любимова. Роман Балаян, Тетяна Дороніна, Сергій Юрський — всіх не перелічити. Параджанов був втіленням homo ludens - людини, яка грає, і життя його була грою, що захоплює, провокаційною і часом небезпечною. Господар жартував, вимовляв тости, придумував по ходу театралізовані дивертисменти. Гості привносили щось своє, підкидали нові теми й, зачаровані дійством, спілкувалися до ранку ... Параджанов показував свої роботи, йому було важлива професійна думка Миколи Рапая і творчих колег. Оксана, Ольга відвідували кіностудію імені Довженка, де переглядали робочі матеріали фільму «Тіні забутих предків», незакінчених фільмів «Саят— Нова» та «Київські фрески» /1966/. Дружні знайомства тривали довгі роки.

Цікавий факт створення видатним майстром акварелій ліногравюри, українським живописцем і графіком Олександром Губарєвим екслібрисів для особистих бібліотек подруг, з малюнками, що лаконічно та образно зображають смаки, інтереси й уподобання їх власників.

О. Губарєв. Екслібриси для особистих бібліотек Ольги Рапай та Оксани Жникруп

Рапай високо цінувала подругу не тільки за людські та духовні якості, але і як обдарованого, наділеного відмінним смаком художника, що володіє професійною майстерністю скульптора-фарфориста, про що написала в рекомендації при вступі О. Жникруп в члени Союзу художників України: «… Интересно и по – новому компонует свои замыслы и благодаря знанию специфики материала фарфора и технологии ее работы отличаются той законченностью, которая присуща не многим. Скульптуры ее пластичны, компактны. Она много работает над росписью и здесь особенно ярко проявляется своеобразие ее творческого почерка, собственное видение…».

Що є окрасою багатьох тисяч квартир - порцелянову босу українку в вишитому вбранні, яка обриває ніжні пелюстки ромашки, намагаючись дізнатися те, про що не говорить її суджений: «Любить чи не любить", Леонтіна Лозова створила за два роки до народження сина, Максима. Як і її мати, Оксана Жникруп, в 1956 році, за два роки до народження дочки, подарувала світові однойменну, одну зі своїх /та й українських/ двох самих тиражованих декоративних скульптур малих форм /друга - "Майська ніч" (1956)/, що стала основоположною при її прийнятті кандидатом в члени Спілки художників України.

«На ромашке погадаю Про судьбу свою узнаю. Меня любят или нет, Мне ромашка даст ответ». /Г. Горлова/

Робота скульптора не проста апріорі. А для дівчини? Коли дивишся на тонку і витончену скульптурку, складно собі уявити весь обсяг робіт, що передує її народженню.

Здається, скульптор — це чарівник, за помахом руки якого перед нами виростає готова робота. Але краса створюється не просто, і коли люди починають питати, чому зроблено саме так — художник часом і сам не може дати собі відповідь. Складно висловити словами ті образи, що народжуються всередині, коли стан у творчості — ніби дано згори.

Л. Лозова. "Дівчина". В. 27. КЕКХЗ. 1991

Окремі твори Л. Лозової зберігаються в Національному історико - етнографічному заповіднику «Переяслав», Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Музеї образотворчих мистецтв ім. О. М. Білого в Чорноморську та чисельних приватних зібраннях.

Сьогодні Леонтіна Лозова радіє успіхам сина, Максима Лозового, відвідує виставки робіт колег.