Петро Олексійович Маркович та Петро Констянтинович Маркович.
Петро Олексійович Маркович - видатний графік, син лемківської землі, почесний братчик Львівського ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного, кераміст за освітою, український живописець, художник декоративно-прикладного мистецтв, член Спілки художників СРСР.
Його керамічні роботи було обрано візитною карткою вернісажу «Вона в віки майбутні йти повинна" в Музеї кніги та друкарства м. Острога до 150 - річчя від дня народження Лесі Українки. У Луцькій надбрамній вежі міста Острога у лютому 2019 року відбулася Подія! Експозиція виставки висвітлила творчість та працю людей з різних куточків української землі, чиї руки були воістину золоті. Існує спадщина, знані імена: Михайло Кордияка, Валентина та Микола Трегубови, Владислав Щербина, Інна Коломієць, Михайло Біляєв, Валентина Покосовська, Михайло Моцак, Віктор Данильчук, Олександр Чередник, Віталій Горолюк та багато інших. Свічники, вази, тарелі, статуетки — це не просто речі, це Лесині оповідання в речах. Про те, як жили та кохали, мислили й відчували. Про успішну жінку як в особистій сфері, так і в царині реалізації, про її малу чудову родину, її неймовірний талант. А ще , це - імідж нашої країни, оскільки виробництво порцеляни вказує: країна володіє секретами дуже складної технології виготовлення "білого золота". Адже хрестоматійно відомо, що з минулих століть так називали фарфор, тому що при продажу виробів із порцеляни їх клали на одну чашу терезів, золото на іншу.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх
(Леся Українка "Лісова пісня")
Із експозиції виставки «Вона в віки майбутні йти повинна" в Музеї кніги та друкарства м. Острога до 150 - річчя від дня народження Лесі Українки. Лютий 2020 року
Роботи львівських майстрів є рідкісними та феноменальними. У повоєнний час у Львові були створені сприятливі умови для розвитку професійної кераміки. Так, на базі колишнього скульптурного цеху «Око» у 1946 році виникла Львівська скульптурно – керамічна фабрика /ЛКСФ/, де через три роки почав працювати спеціалізований керамічний цех. З 1947 року готує фахівців кафедра художньої кераміки Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, нині – Львівська національна академія мистецтв /ЛНАМ/. За короткий час сформувалась і зросла плеяда художників – кераміків, сила якої – в багатстві творчих індивідуальностей.
Кераміст за освітою, але у творчих колах більше знаний, як живописець, Петро Маркович тяжів до "неформального мистецтва". За часів руху шістдесятників почалася свою творча кар'єра. Він залюбки брався за майоліку, розкриваючи ніжну симфонію кольорових затінків, які дає свинцева полива. Його «Лісова Мавка» /1962/ заворожує абстрактністю, полу реалістичними деталями. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, на спів сопілки, назустріч весні в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами виходить казкова істота.
П. Маркович. «Лісова мавка». В. 28. Львівська КСФ. 1962. Експонувалася на виставці «Вона в віки майбутні йти повинна" в Музеї кніги та друкарства м. Острога до 150 - річчя від дня народження Лесі Українки у лютому - липні 2020 року
Декорування полив'яним розписом, створює м'яке поєднання різних відтінків: світлої та темно – коричневої поливи, золотисто – зеленої з коричневою й у його багатофігурній майоліковій композиції про «Будуть приходити люди,вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх» /1962/. Палітра декоративних скульптур символізує основу, саму суть Полісся - ліс, граніт та землю - годувальницю.
П. Маркович. «Будуть приходити люди…». В. 31. Львівська КСФ. 1962. Експонувалася на виставці «Вона в віки майбутні йти повинна" в Музеї кніги та друкарства м. Острога до 150 - річчя від дня народження Лесі Українки у лютому - липні 2020 року
Переїхала сім'я Марковичів з села Чорноріки, що неподалік Кросна, де 11 жовтня 1934 року народився старший син Петро. Село було велике. Він був хрещений у церкві великомученика Дмитра, котра належала до Дуклянського деканату. Церква ця була збудована на місці старої дерев'яної каплиці з ХУ століття. За рік до відходу в останій розмові, записаній на прохання української діяспори у Польщі. Петро Морковим розповідав: «Велике було. Була середина села і називалася «дово», то значить дальше. Двісті хат не було, менше було. Поляків не було. Жодного поляка не було і ні одного жида не було. То було тих 5 сіл повністю українських: Чорноріки, Ванівка, Коростенька там була не далеко, я також там ходив і Ріпник, там де був композитор «з Ріпника», а всьо решта то польські села, я навіть не знаю які то села були, тільки знаю містечка. Пам’ятаю! Була, значить, в селі наша хата ше стара, бабця ше жила там, там було так шо мій дідо, якого я не знав і не бачив ніколи він рано помер, йому зламали ногу в скалі, камені рубали і десь йому на ногу впав камінь, зламали ногу, поки завезли до Кросна до шпиталю, там доктор зробив, потім бабця, ну жінка його поїхала до нього, конями довго було, то він вже не жив. Природа чудесна! Гори, каміння які називали «баби», натуральні каміння «отжиконя» (?).
Петро Маркович
Недалеко було замок Отжиконь, замок Камєнєц, але називали ше Отжиконь, то було десь 4 км від нас, як їхалось до Ванівки. Церква була св. Димитрія, мене там хрестили, мурована церква була, вона ше досі є, була ше дерев’яна в селі дальше, стара була, незнаю як називалась, маю її рисунок, але старої вже нема, ми як їздили з Костьом в двохсотому(?) році, то мурована церква стоїть, вона була в центрі села майже, там є зара польський костел бо українця ні одного не лишилося. Ми мали хату нову, там було так шо як дідо помер, то мама моя була ше не замужем, вона була найстарша, Андрій – її брат, Михайло, Василь і Ґєня, треба було працювати, ну і мама вже була така шо заміж час, ну і вийшла заміж за Марковича Олексія, десь в 32 році. Я був першою дитиною і мав сестру Галину (1940 р) , вона в Бориславі живе зара і Ольгу (1943) – наймолодша сестра, померла вже давно, наймолодша і найскоріше померла. Татова сестра була Сандра – найстарша, Марта – наймолодша і ше була Ґєня, але її вбило дерево в лісі, хлопці лізли на дерево, а там був сук і її гаратнуло ним. Ну і брат в тата був Василь, то він в Польщі лишився, він був в Франції, там оглух ше після першої світової війни, він приїзджав раз, він женився з якоюсь полькою і там лишився. І ше був брат тата – Дмитро, але він поїхав в Америку і не було від нього ні слуху ні духу».
Зараз у цій церкві латинський костел. До 1578 року село називалось Чорний потік. Ново родженого назвали іменем Петро на честь батьківського діда, бо якраз перед тим дід помер. Батько Олексій Петрович /1906 – 1986/ був добрим теслею і заробляв тим на життя, а мати, Тетяна Адамівна /1913 – 1993/, як і кожна українська жінка, була, як тепер кажуть, домогосподаркою, бо на її плечі лягав догляд за дітьми, хатою та господарством.
Петра Марковича разом з батьками навесні 1945 року було депортовано в Східний Донбас в радгосп Жуки, що неподалік шахтарського селища Красная Площадка. «Значить в 45 році в травні місяці, ше навіть дня побєди не було ми їхали фірою до Кросна. По команді. Нє, там ті шо були ше як було в нас село довге, «дово» то звідтам до Кросна було дальше, то татова сестра Сандра з дітьми приїхали до нас, ночували, чи день чи два, шо б ближче було їхати з нами до Кросна, - продовжував Маркович Та дозволяли, там багато брали, худобу не брали, бо продали спеціально перед тим. Чекали-чекали, потім на кінець прийшов той ешалон. А хата та нова наша, шо лишилась, нам на неї дали документ, і ніби мали дати таку в Україні. - по вибору бажаючих не було. Поїхали до Кросна, там якісь поляки вийшли, бо вони вже були свободниє, мама пізнала якогось жида а який жовтий він був, він ховався від німців, а вона пізнала, бо був знайомий її десь. Ну і в Кросні на стації ми сиділи довго, там була якась фабрика рисов’я недалеко від стації, ми чекали ешалону, вагонів. Нам ше зимою повідомили агенти шо ми маєм виїхати. І хата в хату сіли і в один день поїхали до Кросного. Там та фабрика була зруйнована, то там мама з Ольою малою спали десь в кутку, а я вже не пам’ятаю де я спав, бо чекали вагонів, «состав». Там навіть були такі шо спати на пероні на скрині якійсь. Та дозволяли, там багато брали, худобу не брали, бо продали спеціально перед тим. Чекали-чекали, потім на кінець прийшов той ешалон. А хата та нова наша, шо лишилась, нам на неї дали документ, і ніби мали дати таку в Україні. Тато будував хату з майстрами, з дерева, дахівка була з черепиці, то вважалось шо то є середня хата. В одному вагоні було багато людей, то були товарні вагони, людей було багато, я не пам’ятаю скільки, але був повний тлум. Я лежав, бо я мав таке накриття.
А вас як грузили в вагони, вам казали куди вас везуть? Чи ви знали шо ви їдете в Україну і більше нічо?
- Та. Нам польська оркестра заграла марш «полонезу вінску» прощання з «родіной». То я пам’ятаю докладно.
А люди хотіли їхати? Чи не хотіли?
- Не всі хотіли, але то було примусово і ніхто не лишився, всіх до одного вивезли. Пам'ятаю шо ми їхали через Львів, везли нас десь тиждень, до Львова ми скоро заїхали, а потім їхали дуже помало. Їсти мали тільки то шо з собою взяли. Їхали помало, бо направляли дорогу, міну найшли. Один помічник машиніста просив нас шоб ми вийшли пхати поїзд бо не виїхали б. Дуже великий ешалон був, дуже довгий поїзд. Були люди з Ванівки, Коростеньки, всі села нараз не вивозили, але наше село всьо вивезли за раз.
Куди вас завезли в Україні?
- Їдем-їдем довго на Донбасс, Сталінськая область, Старобешівський район, село Жуки, але ми приїхали на стацію «Красная площадка». Там не далеко були ті бурки де добували руду підривним способом, там всьо так буркотіло. Я ше не розумівся на тому, мені ше не було 11 років. Я побачив там перший раз над віками однієї хати надворі висів на шнурку червоний перець, я до того навіть поняття не мав шо то таке. І там ж перший раз почув російську мову. Як приїхав ешалон до тої площадки, то розбирали куда кого. Нас коли везли вже то мене взяв на бричку предсєдатєль Совхода (?), без сім'ї, бо він був голова, а решта добиралась возами, на волах, я не пам'ятаю вже.
В то село Жуки скільки родин ваших десь попало?
- Та багато, майже всі. Нас поселили разом. Таке собі село було, паро хатів було шо ше німці побудували, не злі але дерев'яні а решта то таке було. Нє, нє, осібно селили в гуртожиток. Ми попали в нормальну хату. Піч була, дверці чугунні не було, бо герман забрав, як вони казали, бо там війна була, то й забрали. Ми палили соломою, бо не було ніяких дров, і вугля трошка давали.
Чи всі нормально попали у хати, чи люди мусіли самі будувати шось?
- Нє, нє. Всім дали хати, бо всі хати були порожні. Ми для них були поляки. Там були місцеві люди, але нас селили в порожні хати. Через стіну бабця була. Селили по дві – три родини в одну хату. Місцевої мови ми не розуміли, ми для них були поляками, а вони говорили по-російськи.
Як вас зустріло місцеве населення? Дали вам якусь роботу, поле, худобу?
- Добре зустріли. Казали шо поляки приїхали. Нам нічо не дали, був там такий городик. Тато там посадив картоплю, то була вже десь середина червня, мама казала: «Шо то ти будеш в літі картоплю садити». А тато як її викопав то поскладав як дрова, бо там був чорнозем, то така велика вродила.
Ваше село майже все попало до с. Жуки, а ті решта села були також з вами чи десь далеко?
- Далеко, віддаль до них далека була. Брат татів Йосип з родиною, він багато мав дітей, жили в селі Ничурино. Мені як розказали, то я на другий рік йшов до них, мені сказали як іти і я пішки йшов. Там степ і дорога.
А ви як приїхали, вас заставляли десь працювати? Чоловіків на шахту, жінок на ферми?
- Ну влітку була робота для мами сапання на полі в колгоспі. Тато був більше по будові. Я мав з німцями спілку, ше в Чорноріках я ходив до німців колядувати на наші свята. Ми не голодували, але село було нендза (бідове). Посуха була, по воду ходили 2 км.
Як сталось так шо ви повернулись до Львова? Ви самі, чи вся родина вернулась?
- Найбільше цікаво, шо бабця моя, яка жила через стіну, мій вуйко Василь і Ґєня – наймолодша. А Михайло, мій вуйко, ше був в Німеччині на роботі, він пів року вчився в Турчині (?), за німців ше, а потім його взяли на військовий завод в Гамбург здається, він найшов нас на Донеччині в 46 році і вернувся добровільно до нас. Може хотів до родини чи до «побєдітєля». Ше було таке шо найстарший брат Андрій, мамин брат, ше коли я до школи ходив, він їхав в Австрію, десь на роботу, і дав мені грошей троха, сказав шоб я собі шось купив, він був такий гарний хлоп, високий. І потім розказували шо його десь в 46 році бачили з валізою в Кросні і він сідав на якийсь ешалон, той шо з переселенців ше був. Баби йому там кричали: «Куда ти пхаєшся? Тут ітак мало місця, ше ти ше тут пхаєш», ну і він вийшов, переночував в якоїсь польки і зник. Потім його молодша сестра Ґєня і я писали в червоний хрест польськи й і наш, навіть адрес я знав, але всеодно не знайшли. Забили (?) поляки, він мав валізку добру. А Михайло якось найшов нас на Донбасі, шпіонили троха за ним.
А на Львівщину поїхали через то шо мама захворіла, не могла працювати на полі, десь працювала троха в бані і потім голова колгоспу нас відпустив, попросили його напевно. І в середині серпня 46 року, бо в 45 році я там пішов до школи з портретом Сталіна, мови ніякої я не розумів, коли вона казала ставити кому то я писав слово «кома». Я ходив в третій клас 4 роки. Я як ходив в Чорноріках до школи, то нам казали не кома, а протинок. Предмету українська мова тоді не було. Ну і ми поїхали з станції Дебальцево, як ми до неї доїхали я вже не пам’ятаю, тато мав пшеницю, зароблену, не багато, десь 50 кг, він ту пшеницю дав на багаж товарний. І ми їхали до станції Золочів, тому шо там лишилася сестра тата Сандра. Ми ше як їхали тим ешалоном до Донбасу, то її чоловік, слюсар, він як там побачив біля стації німецький танк підбитий, то сказав шо він там виходить, бо з танку можна було взяти купу всякого корисного шмельцу. А як вони зійшли я не пам’ятаю, чи він підкупив того коменданта, чи шо, але вся їхня сім’я зійшла в Золочеві: він, Сандра і 4 їх дітей. По дорозі до Золочева ми зупинилися в Фастумі (?) на стації і чекали довго, бо не було поїздів на захід, ну і ми чекали десь майже два дні. Якась пані яка працювала на стації побачила нашу малю Олю, їй ше тоді 2 роки було, сказала: «Ідіть до мене переночуйте», я був з нею також, в неї була така гарна і чиста хата, побілена.
А хто поїхав з Вами?
- Ну тільки наша сім’я, бабця і Михайло кудась інакше поїхали, я вже не пам’ятаю. Всі пороз’їзджалися з тих Жуків. Ну і в тому Фастумі ми чекали довго, тато десь стояв по ночах за білетами на Львів і ми якось їх дістали і поїхали на Львів, але до Золочева. Переночували в Сандри, вони мали кого стації стару хату, але ми там довго не були, нам сказали їхати на Ушню, бо там повиїзджало багато поляків і там мали бути хати. Ну і ми поїхали на Ушню, то був кінець серпня 1946 року. Там якусь хату нам дали якоїсь польки, варіатки, вона там одна жила, однокімнатна хата була. Але село Ушня було гарне. Я ходив в третій клас 4 роки: перше в Чорноріках, потім була за німців школа в Чорноріках, Гітлєра не було, але був тризуб в школі, Костко Семенович вирізьбив. То була за німців українська школа, але довго не була, бо знов зайшли рускі. Третій раз в третій клас я ходив на Донбасі, а четвертий раз в Ушні. В Ушні ми були з кінця серпня, тому я там якраз пішов до школи. До школи було далеко, але село було файне. Церква там була. Сусід був недалеко від хати, не старий, різав шось, але не було нікого шоб йому помогти, то він мене кликав шоб ми пилкою різали, а я вмів, мене тато навчив.
В Ушні були тільки ви були з переселенців?
- Так, тільки ми. Значить пішов до школи, гарна була школа, перед новим роком, пам’ятаю, директор школи всім видав кусок господарського мила, порізав на куски і дав, такими пляцками. То був нам подарунок перед святами. Я то мило ніс до хати на руці, бо я не хотів зімнути його. На Різдвяні свята казали берда – то є колядники, ходили берди, не знаю чого в Ушні їх називали берда. Ну і ходили ше басараби, просили, бо вони були голодуючі, вони дійсно були хворі, один в нас забув рукавиці, добрі такі, шкіряні з міхом, то я собі мав потім нормальні рукавиці. Тато ходив весь час до Золочева, чи прийшла та пачка з Донбасу, а як дізнався шо прийшла, то він її з радості там ж і відкрив, дав там хлопцям на стації троха тої пшениці. І ми мали на Пасху свою паску, з Донбасівської пшениці, мололи на жорнах в сусіда. Потім тато десь раз після Великодня зарізали з сусідом свиню, але казали люди не кричати, бо хлопці з лісу відберуть ту свиню. Там були українські партизани. Якось раз мама стояли і з жінками якимись розмовляла, то прибіг хлопець і каже: «Цьоцюю! До вас НКВДисти прийшли!», я навіть поняття не мав шо то таке, а вона у відповідь: «Ойойоййй, а нєєє, то первого апреля!». Той хлопець знав шо то перше квітня, а я не знав шо то день сміху. Якось тато був в Золочеві, зустрів когось на вокзалі і йому сказали шоб ми їхали до Борислава, бо там живе багато людей з Польщі, особливо з Ванівки, бо в них там була нафта в Ванівці і вони були багачі, але наших також було багато. Я знов не закінчив школу і ми в травні 47 року поїхали поїздом до Львова, потім до Дрогобича. Тоді автобуси ше не ходили, але була якась машина на стації, і тато домовився шо нас підвезуть до Борислава, але водій не доїхав до Борислава, заїхав в якийсь ліс Тептюш(?), дубовий ліс, і сказав шоб ми виходили і йшли через ліс, а там далі прямо по дорозі і будем в Бориславі. Десь 3-4 км треба було йти, а нас було п’ятеро. Ну і ми пішли до мого хресного Стефана Марковича, він жив на околиці Борислава в Тустеничах(?). Там ми ночували, довго ми там були. Він був маляр. Взагалі в Чорноріках пів села були Марковичі, але ше було прізвище Янош, Заяц, Ваняк, Возняк, Чопик, але найбільше Маркович. Там в Бориславі робота була на розхват і татові то сказали. І він найнявся на строїтєльну роботу, був тесльою. Тоді дістали ми картки американської допомоги. На тій конторі, там де тато працював, був склад і я ходив раз в місяць, ми там діставали соєву муку, сою, чи коляду і цукор. Там хлопці з Борислава всьо то знали і як я ішов то вони пильнували, шоб мене обікрасти, але я втік від них. Потім нас поселили в колоніях, там були будинки такі для робітників, багатоповерхові. Називалось то Баня Котівська, але ми називали то колонія. Ну і звідтам я знов пішов до школи, але вже в 4 клас. Там була школа, я ходив пішки далеко, вчителька була файна Броніслава Соломонівна Літоченко, жидівка, але фамілія була Літоченко, бо вона була замужем за якимось інженером з східної України. Ше за німців він її ховав в селі і вона вижила, бо жидівка була».
Після переїзду у 1947 в Борислав сім'я після довгих пригод, приниження й напруги, які випали на долю кожного українського переселенця, поселилась у селі Губичах, колись адміністративно окремому селі, а від певного часу передмісті “флагмана п'ятирічок" Борислава.
Хата Марковичів на Губичах була неподалік відомої рафінерії нафти, описаної Франком у “Бориславі сміється”. Зараз ця рафінерія найстаріший нафтоперегонний завод Європи. Не потрібно розказувати, що Петро Маркович з малих літ виявив потяг до малювання. Колись, пасучи кози /опісля їх ще називала хрущовськими коровами/ на териконах”, тобто викидах з виробництва озокерувати на Бані Котівській, малий Петро уперше побачив справжнього художника. Приїздив туди зі Львова художник Ліщинський і змальовував старі шиби. Дивувався малий пастух: чого це ніби художник, а все змальовує якимсь синім кольором /звичайним кобальтом/, коли того кольору навколо і сліду не було. Все було глинястим, темно-рудим аж до самого горизонту. Долю Петра вирішив батько. В той час він працював на будівництві горезвісного Палацу нафтовиків у Бориславі. З Львова, там працювала ціла бригада оздоблювачів і батько попросив одного з них, П. Лескова, аби той подивився, що “там хлопець малює”. Рисунки Петра Марковича пану художнику сподобались і він порадив батькові, аби син вступив учитися до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. І. Труша. Петро Маркович якраз тоді закінчував десятирічку “на Волянці”. Так звали середню школу №4 в Бориславі, бо вона була на передмісті, котре звали Волянка. Однак виявилося, що в училище приймають тільки з семи класів, а Петро явно переріс свій вік. То тодішній директор училища Віктор Тарасов зробив для нього виняток, побачивши в хлопцеві неабиякий талант, й прийняв його на навчання. Петро Маркович був звільнений від загальноосвітніх предметів й відвідував тільки спеціальні. Правда, не довго. Через два місяці пішов в армію і віддав “Родине”, як тоді казали, три роки життя. Повернувся перед самою сесією й успішно її склав. Провчився в училищі п'ять років, закінчив керамічне відділення і на таке саме відділення вступив 1964 року до Львівського інституту Прикладного та декоративного мистецтва, який закінчив 1969 року. Вже на старших курсах брав активну участь як керамік та графік у різних молодіжних виставках. З інститутських викладачів найбільш благодатний вплив на нього мав “неформальний” Карло Звіринський, а найбільш пам'ятною та етапною виставкою для нього була виставка в Етнографічному музеї Львова “Від Трипілля до сучасності”.
Петро Маркович. Львів, 1960 рік
П. Маркович. Набір для молока. Майоліка. 1960
"У виробах, виконаних у техніці майоліки, часто застосовувався прийом суцільного обливання виробу кількома кольоровими поливами. Довільне затікання та замішування їх під час випалу дозволяло досягти тонких барвистих і тональних градацій. Найчастіше використовувалося поєднання зеленої, синьої, коричневої та жовто — охристої барв. Мягкі, плавні лінії силуету, узагальнені, наповнені форми сприяли виявленню специфіки даного декору. Характерним прикладом може служіть набір для молока П. Марковича (1960)" - писав О. Голубець в монографії "Львівська кераміка", в якій висвітлюється розвиток львівської професіональної школи декоративної кераміки у період з 40 -х по 80 - ті роки 20 століття (видавництво "Наукова думка", Київ, 1991)
П. Маркович. "Птахи" із серії робіт по драмі - феєрії Лесі Українки "Лісова пісня". 1969. Експонується в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького
Пане Петре! А ви закінчили вже школу?
- Нє нє, в Бориславі я вже знов пішов до школи в 4 клас. Там була якась одна школа, потім друга і третя. Галя пішла до школи вже, сестра моя. Вона з 40 року, а то був 47, то якраз був час. Вчителька її питала на уроці як її тато назиається, як по-батькові, а вона не знала. Потім сказала шо тато Лесько, а Лесько то було Олексій. Ми були на тій колонії то я ходив в 4, 5 клас, але по тих документах, які ми дістали як переселенці ми мали дістати відповідні умови тут. Ну і жили ми на колонії, тато працював, ходили до контор. І через якийсь час в 50 році нам дали хату в Губичах, то є як з Дрогобича їхати в Борислав, довге село. Там була хата, не така добра, але добра, велика. І ми перебрались туди. Я якраз закінчив 6 клас. Мені казали лишатись там, але я сказав шо то далеко з Губич на Баню, далеко ходити. І я перейшов в нову школу. Ми в тій хаті зробили ремонт, була кухня в нас. Польська хата була. Помогли нам ремонти зробити, побілити. Я там пішов в 7 клас, в Губичах, директор був Соя Дмитро Миколайович, здається. Школа була двохповерхова, гарний будинок, польський, недалеко був. Закінчив 7 клас і після нього був випускний. Ну і я пішов в гімназію в Бориславі в 8 клас, то була школа 10-літка. Ми ходили до школи з моїм колегою Зеником Лобанцем 5 км кожен день. Коли я був в 9 класі в Бориславі будували будинок Культури, ше він називався будинком Нафтовиків, недалеко від центру міста. Тато мій там працював як тесля, вікна вставляв, риштовання ставив. Ну і були там ліпники, ті хто робили плафони, карнизи, капітелі. Якось за обідом вони з татом розговорились, татові сподобалось і тато запитав де би то такого навчитись, а вони запитали чи син рисує, ну і тато сказав, шо так, рисує. І там був головний Усков, він дав свій докладний адрес, яким трамваєм їхати і де зупинка. І я як скінчив школу в Бориславі, 10 класів, поїхав до Львова, а з 10 класу виявилось там не приймають, тільки з 7. А мене директор там запитав чого я такий дорослий, то я сказав шо війна була і я був в одному класі 4 роки. Ну і потім я поступив в 54 році в училище до Львова. Я побув вересень, а 20 жовтня забрали мене до війська, я мешкав в знайомих, бо гуртожитку мені не дали. І мені туди прийшла повістка, а військкомат був аж в Брюховичах, то я мусів їздити в Брюховичі шось 2 чи 3 рази і потім на кінець вже сказали шо беруть в армію. Поки ми чекали ешалон на схід, ми спали в церкві Андрія, в костелі. Там були такі нари і ми там спали дві ночі, чекали розприділення. Я був після 10 класу, а вони шукали старших, шоб дати спеціальність виразнішу. А нас дали до авіації. Посадили в товарняк, було відро, масло в вагоні, хліб. Масла було навалом, їш скільки хочеш, їхали тим товарняком, стали, поїзд стояв майже в полі. І дядько якийсь запитав куда то ми їдем, а ми сказали шо на авіацію, а він каже шо 4 года треба там служити, а на морфлоті 5. Їхали через Харків, Орел(?), Тамбов і Волгу до міста Вольска, на правому березі Волги. Там була школа молодших авіа спеціалістів, ШМАС. Школа тривала майже рік. Потім ми їхали на північний Кавказ, десь 12 людей. Нас направили на Армавірське військове училище, Краснодарський край. Звідтам нас направили до Майкопа, посередині Адегеї, там був полк того училища. Училище мало три полки: в Армавірі, у Майкопі і у Каліновці(?). Я отримував 500 рублів, як механік, мій тато стільки не заробляв, а я діставав 3 місяці. Я відразу купив собі годинник, ше книжку там купив собі, троха грошей вислав до Борислава. Потім як міністром оборони став Жуков, він скасував то. 7 рублів і пару копійок. Пізніше скасували 4-річну службу і ми служили 3 роки.
Шо для вас означає училище?
- Як я вчився в училищі, до армії, в 54 році, в нас була вчителька Ірина Вініаміновна Соболєва, жирівка була, то її чоловік був Соболєв. Вона нас вчила 1 курс рисунок і живопис, я вчився мало, вересень і троха жовтень. Як пішов до війська, чергував в клубі, на околиці. Там було файно, стіл був, крісла. І я написав лист Ірині Вініаміновній, вночі. Вона як бігла по училищі – хвалилась, шо я їй написав листа. Її чоловік потім ше в нас викладав, він був викладач кераміки.
П. Маркович. Настінний рельєф «Кераміст». 21,5х19. 1969. Фаянс. Зі збірки сім'ї.
Коли в вас була нагода з’їздити в рідне село після 45 року?
- Мене відвіз мій син, Костик в 2000 році (від автора: Кость Маркович народився у вересні 1968 року у Львові. З 1983 до 1987 р. навчався у Львівському державному училищі прикладного і декоративного мистецтва ім. І.Труша. У 1993 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, відділ монументально-декоративного живопису. Викладачі в фаху: Є. Лисик, К. Звіринський, В. Овсійчук, С. Бабков. З 1993 до 1989 р. — викладач кафедр рисунку і художнього розпису ЛДУПДМ ім. І. Труша; З 1998р. на викладацький роботі на кафедрі сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв. З 1999 р. — член Спілки художників України. Приват - доцент з 2005 р. З 2012р. — член Української спілки іконописців. Працює переважно в галузі сакрального мистецтва (іконопис, стінопис, мозаїка, сграфіто). Інші творчі зацікавлення: пастель, книжкова графіка, шрифти. Лідер іконографічного гурту «Фавор».
1 грудня 2016 р. на підставі Указу Президента України №533/2016 "Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці підтвердження всеукраїнським референдумом Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року" присвоєно звання Заслуженого художника України) ... Але в селі майже нічого не було, тільки церква лишилась і одна хата. Нашу хату, після того як ми виїхали, поляки розібрали за 2 місяці, бо була нова. Дахівку зняли.
Петро Олексійович Маркович та Петро Констянтинович Маркович. На виставці. Львів, 1988
Чи підтримуєте стосунки з друзями дитинства?
- Вже всі померли, або виїхали. Петро в Америці, Дмитро помер ( від автора: Петро Констянтинович Маркович /1937 - 2005/ - відомий український митець. Понад 50 років творчо працював в малярстві, кераміці, графіці, металі та скульптурі. В 60 - х належав до руху, що збунтувався проти "соціалістичного реалізму". В результаті його навернення до християнства в 1976 році він був виключений зі Спілки художників СРСР та України. Його роботи не виставлялись в галереях та музеях. В часи "перестройки та гласності "реабілітований" і про його творчість знятий документальний фільм, який був показаний по українському телебаченню
На фото: Мистецький альбом про жіття та творчість Петра Констянтиновича Марковича, виданий у 2006 році).
Чи радієте ви, що вашу мистецьку працю продовжують син і внуки? Чи бачите в них себе молодого?
- Та певно, що так. Але я як був малий я навіть не знав шо таке олівець добрий.
Чи багато ви маєте учнів?
- Повно! Я поступив в інститут і вже майже закінчував, тоді було 5 років училища і 5 років інститут. Я вже майже закінчував, на кераміці робив дипломну роботу. Ішов біля базару і зустрів директора училища Тарасова, а він мені каже: «Прихади, бо ми виганяєм Дробіна». Мені треба було ше місяць повчитись, то я міг йти працювати. То було в 1969 році, тоді народився мій син Кость. Керівником мого дилому мав бути Роман Сельський, але я не ходив, бо в мене народився син, то я не появлявся довгий час. Сельський ше казав шо я десь в космос поїхав, полетів, шо його нема і нема. Взяв мене інший викладач, Горбалюк. Ше поміж училищем і Інститутом мене знайомі взяли в комбінам кінофікацій на роботу, я там малював афіші для кіно. Я тоді заробляв грубі гроші.
П. Маркович. Настінний рельєф «Старий Львів». 21,5х19. 1969. Фаянс. Львівський музей етнографії та художнього промислу
А ви пам’ятаєте як проходило Різдво і Великдень на Лемківщині, на Польщі?
- «Великдень, пам’ятаю, ше я був малий, мама співала на хорах в церкві, а я ходив до неї, то я десь ліз по сходах і мені впала писанка і я ліз там по тих дерев’яних сходах шукати. А на Різдво, пам’ятаю, теж цікаво було, особливо на Йордан ми ходили святити хату, з церкви ішов ксьондз, дяк і ше хтось, ходили четверо чи п’ятеро і святили хати.
А ви ще пам’ятаєте лемківський діалект, або лемківську мову?
- Та в нас так особливо діалекту і не було, до 12 років може вживав якісь діалектні слова, а потім вже говорили українською. Мама з татом говорили по-лемківськи, але діти вже нє. З німцями я мав ше більше стосунків як з рускими. Тоді як війна з Польщою закінчилася, поляків захопили німці в 39 році. Як почалася війна на сході з совєцким союзом, то я пас корови і там цілими днями летіли літаки німців, потім німці там сторожували дорогу, бо в лісі робили будинок для відпочинку поранених. То ми туди десь в 43 році з Іваном Марковичем ходили колядувати, ми приходили, там було загороджено, Іван шось йому сказав, а він подзвонив по телефону і пустив нас. Ми зайшли в одну кімнату, іншу, німці ше спали, а ми колядували по-українськи, наші колядки. Німці тоді сміялись, раділи, дали нам троха грошей, шоколадки. Один раз ше було, коли я пас корови, то їхала машина до їхнього табору і я біг за машиною, там кузов в неї був, а мені з кузова німець кинув буханку хліба. Ше один епізод був там ж, німці коли сторожували ту дорогу, мали палатку, покликали мене, нарізали мені хліба і наклали грубий шар масла, я думав шо то якийсь маргарин, а то була така смакота. А ше раз десь пізніше німці приїхали на роверах на поле і пішли в ліс, лишили ровери на полі, а я там коло ровера крутився і потім дістав копняка, як він вернувся, бо я крутив колесо. А потім на Донбасі я ше раз прийшов до тата на роботу, а з ним працювали полонені німці, будували якусь стайню, я приніс шось татові їсти. Німці сиділи збоку, там була балія де вапно місили, чи там був дощ вночі, чи шо, але води було повно. Німці показали на ту балію шоб я скупався там, а вода буа така як молоко розведене, і я заліз, а вони давай сміятися. І потім мене ніякі болячки не брали, бо я дезінфікувався у вапняній воді. Ше раз мені розказували, як німцям, там на Донбасі, дали кавун, то вони так їли, шо навіть шкірку їли, для нас кавун то була диковинка, його ніхто ніколи не бачив. В Чорноріках було таке шо були «ковпаківці» в 44 році, вже був червень, бо були вже черешні, прийшли десь вночі партизани, бідні, з конями, фірами, пушку мали. Нам сказали ховатись, бо буде біда і ми пішли до пивниці до Павла, мама і діти, а тато був на черешні, десь коло нас. І чути якась баба з тих партизанів скаче на коні і кричить: «Герман! Герман!». Німці нарвалися на руских партизанів. Гармати як бахкали, тато не встиг піти до нас і пішов до нашої хати, заліз там в пивницю, а з гармати як встрелили то попали в двері до стодоли і розбили їх. Почалися там стрілянини, рускі скоро втекли, а німці шарили по пивницях. Нашу пивницю не відкрили, навіть під час стрілянини німці біля дверей в пивницю сиділи, але все одно не відривали. А рускі дуже скоро змилися, бо дуже боялися «германа». То певне були рускі партизани, виглядає на «ковпак». А потім зайшли в село регулярні рускі. Багато їх було. Пам’ятаю ше після тих партизанів прийшли рускі, армія якась. Були вони в нас в хаті навіть, гнали самогонку».
Після закінчення інституту став працювати викладачем рисунка та композицій у Львівському коледжі імені Івана Труша і працював майже 45 років (викладав рисунок і композицію) до 2012 року. Звичайно брав участь у виставках різного рангу, але вже як графік та маляр. З керамікою через хворобу пальців, які знищила робота з глиною, довелось розпрощатися. Плідно працював у галузі екслібриса і досяг у тому напрямку чималих успіхів. Петро Маркович - віртуоз художнього шрифту. Шрифтові композиції і екслібрис - складова його творчості.
П. Маркович. Настінний рельєф "Садівник". 21,5х19. 1969. Фаянс. Зі збірки сім'ї
П. Маркович. Настінний рельєф «Коваль». 21,5х19. 1969. Фаянс. Зі збірки сім'ї.
Малюнки до книжечки "Уставати треба рано" П. Марковича та К. Звіринського.
Одружений був з Вірою – Марією Володимирівною Яремою, донькою патріарха Димитрія, який крім того, що наприкінці свого віку займав найвищий сан в автокефальній церкві, був ще й дивовижно тонким знавцем і дослідником старого малярства та ікони.
У 1994 році в музеї етнографії відбулася персональна виставка Петра Марковича. Більшість творів художника присвячені бориславської тематики і пов'язані з творчістю Івана Франка: про ті часи, коли Борислав славився видобутком нафти. У роботах головну роль грає не колористичний талант, а певна вихована школою культура, яка включає в себе найсерйозніше ставлення до правди. Над циклом про місто художник почав працювати ще у студентські роки і повертався до нього впродовж життя.
Картини художника вражаючі, емоційні та настроєві, а стримана палітра кольорів немовби передає кольори нафти та озокериту, якими славився Борислав. Художник ніби поринає у ті часи, коли до Борислава, як за золотом в Каліфорнію, звідусіль з’їжджались ділки, охоплені «нафтовою лихоманкою». Сам Борислав став синонімом раю для одних і пекла для інших. Хтось дороблявся до мільйонних статків, хтось тяжко працював за мізерну зарплатню.
Ці картини – особисте бачення автором тогочасного Борислава і водночас його роботи тісно пов’язані із творчістю І.Франка. Зокрема, диптих художника «Із дотеперішньої історії Борислава» містить виконані авторським художнім шрифтом цитати Івана Франка зі вступного слова до бориславського циклу: «Борислав звісний на цілу Галичину, ба й на цілу Європу, яко копальня нафти і земного воску, – та звісний, певно, лиш з імені. Не знаю, чи приходило й на думку тисячам а тисячам образованих людей, що там рік-річно з’їздять задля інтересів, хоть поглянути на життя тої незлічимої сили «ріпників», що для них видобувають скарби землі». Ми маємо можливість побачити цей Борислав, наповнений ропою, його краєвиди – Гукову гору, Губицьку долину (саме у Губичах проживав художник), топлярню і копальню озокериту, цегольню. Ось як описує І. Франко тодішній Борислав: «вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще брудніші помешкання людські. Ні зелені свіжої, ні виду всміхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий від нафтового сопуху…».
Героями циклу постають робітники – ріпники, ямарі, які, як писав Франко, «зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони». У них тяжке, брудне, нерадісне життя. Багато з них ставали каліками після нещасних випадків, а глибоко у штольнях нерідко гинули від отруйних випарів. Недарма тогочасний Борислав називали не лише «Галицькою Каліфорнією», а ще «містом калік» та «галицьким пеклом». Авторське бачення просто захоплює – перед нами ніби оживає Борислав часу Івана Франка, і ми занурюємось у світ його героїв.
У жовтні 2004 року відзначалося 70-річчя з дня народження Петра Марковича. До цієї події приурочили персональну виставку художника "Борислав. Івана Франка" в музеї Івана Франка. Сімдесят п'ять робіт, представлених на виставці, створили своєрідний світ, співзвучний особистості автора, якого характеризував серйозний ліризм і потреба етичної гармонії.
Зустріч з творчістю Петра Марковича принесла глядачам незабутнє враження. Понад двадцять робіт було подаровано музею Івана Франка, і вони стали частиною постійної експозиції.
З нагоди 80-ліття художника його творами було проілюстроване видання «Іван Франко. Boa constrictor» (Львів, видавництво «Апріорі»). Упорядник і автор текстів – відомий письменник та директор Музею Івана Франка Роман Горак.
25 серпня 2016 рік Львів прощався з видатним художником, графіком, іконописцем, сином Лемківської землі Петром Марковичем, про що повідомила Львівська єпархія УАПЦ. Напередодні в будинку покійного духовенство львівських парафій УАПЦ відслужили парастас. У скорботному слові до присутніх о. Василь Луцишин згадав про християнському вимірі життя новопріставленного Петра, про його неоціненною жертві відродженню УАПЦ, адже в кінці 1989 року, коли УАПЦ початку гармонійно розвиватися, відкривалися храми, як в Галичині, так і в Києві, і на Сході України, Петро Маркович малював для них ікони, плащаниці та інше церковне начиння.
використовна література: https://stavropigia.lviv.ua/index.php… Іван Франко. Бориславські оповідання. Львів. Видавництво "Апріорі". 2014. Борислав Петра Марковича. стор.376
Сімейні фото надав Коста Маркович.
Текст Л. Карпінська - Романюк
Comments