В. Білоус. "Псел" та "Ворскла". В. 16,5. 16. Полтавський ФЗ. 1977
А. Хитько. Вазочка. В. 10,5. Коростенський ФЗ. 1957
"Батько, я вмираю від спраги, прости мене і дай мені хоч одну крапельку води", - ця публікація про композиції з алегоричним зображенням річок. Адже не тільки балерини, співачки, герої казок та літературних творів надихали майстрів у ХХ – столітті на створення нових образів у порцеляні. Отже,
«Псел» та «Ворскла»
Духовним центром України називають це невелике, але дивно мальовниче місто, засноване у 899 році сіверянами. Полтава має давню і, напрочуд, доленосну історію. Загадкова Іванова гора, Біла Альтанка, затишна садиба - музей Котляревського і дивний єдиний у світі пам’ятник галушкам, унікальна Кругла площа і славнозвісне Поле Полтавської битви. А ще це – місто величних храмів, музеїв, десятків пам’ятників, видатних людей, смачної їжі, зелених парків і гостинних містян.
І. Віцько. Флакон "Полтава". В. 19. Полтавський ФЗ. 1974
Полтавський сувенір тут – ціла серія плескатих пляшок з фарфору, присвячених стародавнім містам Полтавщини – Лохвиці, Прилукам та іншим. На передньому боці посуду зображали старовинний герб, а по ребрах давали назву міста. Також виготовлявся невеликий вузькогорлий флакон з зображенням монументу Слави на честь перемоги в Полтавській битві, по ребру якого написано слово “Полтава”, і невеличкі тарілочки з зображенням пам'ятника Котляревському та пам'ятника Слави. Автор цих сувенірів – мистець порцеляни, кераміст, аквареліст, заслужений художник України, народний художник України Іван Михайлович Віцько (16. 06. 1930 - 17. 02. 2011), випускав Полтавський фарфоровий завод. Іван — родом з Полтавщини, народився в селі Крутий Берег. Закінчив Миргородський керамічний технікум (1951) і Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1959). Вчителі з фаху - М. Бєляєв, Т. Порожняк, Ф. Ткаченко, В. Манастирський, І. Севера, І. Скобало. На Батьківщині Віцько очолював художню службу заводу з 1964 року до 1984.
Сторінки з альбому, який буде видано до 50 - річчя Національної Спілки Художників України Полтавської області
Україна, зокрема Полтавщина, славиться традиційною стравою, яка по праву вважається національною. Це – полтавські галушки. Готують їх із тіста вареного в окропі або на пару, використовуючи найчастіше суміш гречаного і пшеничного борошна. Якщо галушки виготовляють без начинки, то пухкі шматочки тіста приправляють відвареним подрібненим м’ясом птиці, змішаним із вершковим маслом та меленим часником. Будь-яку страву подають на стіл у красивому посуді.
Представлений на фото набір для галушок «Традиційний» складається з 18-ти предметів, серед яких – макітра для галушок з кришкою, чотири посудини для спецій, одна велика та шість маленьких мисок для сметани, порційні миски для галушок. Автор цього порцелянового дива – І. М. Віцько (1930 – 2011) – кераміст, аквареліст, член Спілки художників України, заслужений художник УРСР, народний художник України, лауреат премії імені К. Білокур. Іван Михайлович тривалий час (1964 – 1984 рр.) працював головним художником на Полтавському фарфоровому заводі. Саме під його керівництвом створювалися зразки посуду для масового й серійного виробництва, які знайшли визнання далеко від рідної землі. Порцелянові вироби авторства І. Віцька відносяться до унікальних музейних предметів і є загальнонаціональним культурним надбанням (підготувала Людмила Чеботарьова – завідувачка сектору науково-дослідного відділу фондів)
Дата заснування Полтавського фарфорового заводу - 3 червня 1964 року. Замислювався як підприємство з виробництва посуду побутового призначення для масового споживання і будувався на замовлення за проєктом Державного НДІ керамічної промисловості. На новоствореному підприємстві налагоджувати роботу запросили Віцька, який до цього працював у Баранівці (1951- 1953, 1959 -1964 рр.) Він перший у повоєнні роки привніс у мистецтво української порцеляни художній образ, єднаючи при цьому функцію, знання технологій й красу.
Каталог продукції "Полтавський фарфор". Рік видання 1989
9 том у 2 книгах "Образотворчого і декоративного мистецтва" із видання "Полтавіка. Полтавська енциклопедія" Центру дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради, який висвітлює найважливіші моменти мистецького процесу на Полтавщині від найдавніших часів до початку ХХ1 століття, дає змогу побачити полтавську складову як невіддільну частину художньої культури людства (2015). В статтях В. Ханка фарфорову промисловість XX - століття представляють Іван Віцько, Іван Ткаченко, Володимир Білоус, Василь Мельник, Віра Сіробаба - Климко, Наталя Галушко - Аксененко та інші
До 1969 року щорічний обсяг продукції, що випускалася на заводі вже становив близько 3 млн виробів. В основному це були різноманітні сервізи й тарілки. У 1971 році підприємство придбало швидкісну піч «ПАС-1», що дозволило йому вже до 1972 року збільшити щорічний обсяг до 8,5 млн виробів. В асортименті продукції, що випускався, з'явилися чайні та столові сервізи, сувенірні набори, а також скульптура, яку використовували для оформлення виставкових експозицій посудних форм та на сувеніри. В історії скульптури малих форм нерідкі випадки, коли вона становила одночасно з предметами декоративно-прикладного мистецтва єдиний, цілісний ансамбль. Мається на увазі складні багатофігурні групи, так звані "філейні набори" знаменитих порцелянових фарфорових сервізів. Як приклад можна навести Арабесковий сервіз скульптора Ж. Рашета, що включає пам'ятник Катерині 11, алегорії "Великодушність", "Справедливість", "Правління", "Людинолюбність" та інші композиції, які не тільки служили окрасою урочистих трапез, але і являли собою свого роду образний символ епох.
І. Віцько. Чайний сервіз «Полтава». Полтавський ФЗ. 1974
Ювілейні вироби Полтавського ФЗ до святкування 800 - уріччя міста Полтава. 1974 рік
Влітку 1974 року Полтава відзначила 800 - річчя з часу першої згадки про неї в письмових джерелах. До ювілею Полтавський фарфоровий випустив серію колекційного посуду, експонування якої й оформили статуетками. Це - жіноча фігура "Полтава" (В. 38), що стоїть на повний зріст з піднятими вгору руками та тримає стилізований соняшник, уособлюючи сонце. Зверху донизу спадають дві хвилясті стрічки. Соняшник і листя в суцільному рельєфному вигляді. Розпис - суцільна мальовнича багатьма надполив"яними фарбами й золотом за мотивами української народної творчості. Соняшник декорований золотом по рельєфу.
Головний художник заводу Людмила Неїжко з виробами Полтавського фарфорового. Полтава, 1999 рік
А також, композиція "Псел й Ворскла" з двох окремих фігур. "Псел" - чоловіча, що сидить на хвилях, з квіткою лілії в простягнутій руці. "Ворскла" - жіноча, яка сидить на хвилях в півоберту. Волосся зливаються з рельєфами хвиль. Розпис хвиль й прикрас на фігурах золотом. Волосся "Ворскли", що спадають широкою стрічкою, в полу покритті золотом. Написи золотом.
Статуетки "Псел" та "Ворскла" випускалися до 1990 року. Задумано їх, як відзначення історичного для держави (на той час, 1974 рік, — СРСР) місця перетину річок: в боях під Полтавою були зупинені монголо-татарські загарбники, побили шведів, тут же розгорілися партизанські війни під час Другої світової війни. За легендою або версію, яку розповідають робітники заводу, через те, що і Псел, і Ворскла, обидві річки, течуть і в Росії, і в Україні, а перетинаються в історичному для двох держав (республік - тоді) місці, вони уособлюють собою "багатовікову" дружбу слов'янських народів — Росії та України.
Володимир Білоус
Автор настільних скульптур - один з провідних майстрів підприємства, скульптор творчої лабораторії, заслужений художник України Білоус Володимир Іванович (22. 01. 1948 р., с. Оболонь, Семенівського району, Полтавської області – 28. 12. 2003 р., м. Полтава). Він працював на заводі в 1975 - 1977 роках. Задля роботи над монументальною скульптурою на Полтавському художньо-виробничому комбінаті полишив підприємство. Однак в 1991 році Білоус повернувся на завод, де працював ще сім років, по 1998 рік, обіймаючи посаду головного художника. Серед його творчого доробку також створені в 1992 році "Віночок", "Іванна-Купала", "Пісня", "Журавка". Всі композиції розвивають фольклорні теми наборів посудних форм, разом із ними вони складали загальний ансамбль столового етикету і культури сервірування.
В. Білоус. "Пісня". В. 35. Полтавський ФЗ. 1992
Сенсом у другий рік проголошення Незалежності, випуск фарфорових виробів на рік вже сягав 13,5 млн одиниць, виконати настільні скульптури "Пісня", "Журавка" (1992) у розмірах (В. 16 й 18 та 35) був намір та пропозиція стилізованим образом неньки прикрашати накритий полтавським посудом стіл до обіду. Журавель є символом України та любові до рідної землі. В українських родинах цей птах асоціюється з найкращими людськими якостями: вірністю, розважливістю, добротою, чуйністю, приязністю. Відлітаючи в кінці літа — початку осені в теплі краї, він символізує печаль, смуток і нестерпну постійну тугу для тих, хто не може більше повернутися в рідні краї. Повертаючись же додому навесні, уособлює надію: адже журавель прилітає не з порожніми руками, а приносить маленькі згортки з дитятком. Але не всім, а тільки тим, хто їх заслужив.
Декоративна скульптура "Пісня" в експозиції особистої колекції естрадного співака Й. Кобзона. Головна виставкова площадка Державної бюджетної установи культури міста Москви "Музейно-виставковий майданчик "Манеж". 2017 рік
Кількість казок, легенд, пісень і віршів, присвячених українцями цьому птаху, і не злічити. Існує легенда, що ім'я йому дано на честь Бога любові й добра. Вдячність та працьовитість – чесноти панянки з народної казки Полтавщини «Журавка», яка наткала чудового полотна: по червоному полю золоті журавлі летять, за яке купець дав для діда та баби жменю золотих монет. Вона й узята Білоусом за основу для назви твору та створення алегорії Україні - дівчина в національному одязі та журавка.
В. Білоус та З. Олексенко - студенти 4 курсу художньої кераміки Миргородського керамтехнікуму зі своїми курсовими роботами (музей МКТ, вересень 1966 р.). Фото з архіву М. Козака
Талановитий люд наголошує, що у кожному його мистецькому витворі, для нас це - ніжність та глибина характерів порцелянових скульптур, завжди відбивався характер творця. Адже зовнішнє – це вираз внутрішнього. Почерк Білоуса у роботах упізнають скрізь. У них є якась таїна. Ці твори поза часом, вони – сама вічність. Затамувавши подих, милуєшся: "Летіли гуси білокрилі; Кам"янецькі хлопці чорнобриві. Летіли гуси з гусаками; Кам"янецькі хлопці з дівчатами. Ой з-за гори зіронька летіла; – За кого ти, Ганнусю, хотіла? – За того, дівчата, за того, за того Петруся молодого. Кладу кладочку вербову: час, вам, дівчатка, додому, а ти, Варусе, зостанься, зі своїм Іванком звінчайся, привезе віночок з кадила, щоб ти здорова сходила".
В. Білоус. "Журавка". В. 18. Полтавський ФЗ. 1992. Приватна колекція
Особливих декоративних якостей порцеляновим українкам, які пускають на воду вінки, надає знайдене Білоусом вдале поєднання пластичної й колірної розробки поверхні фігур.
В. Білоус. Витончені фарфорові скульптури дівчат «Україна» і «Торгова марка – Полтава», виготовлені до десятої річниці Незалежності України, одягнені в національний український одяг, створені технікою механічного формування з ручною доробкою, довершені надполив"яним розписом. В. 42. Полтавський ФЗ. 2001
На Купала під співи ворожать. Вінок – це символ щастя та одруження. Щоб бути в парі зі своїм хлопцем дівчина пускає за течею два вінки, один загадує на себе, а другий на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить попереду весілля. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе наверх, то дівчина піде заміж у той рік. Чий вінок хлопець дістане, та дівчина повинна поцілувати його і мусить бути з ним у парі на це свято. А якщо вінок тоне відразу – коханий розлюбив, і весілля з ним не відбудеться, до берега приб'є – незаміжньою бути в цьому році. У кого вінок найдовше попливе – та дівчина буде щасливою, а у кого свічка довше прогорить – проживе довге-предовге життя.
В. Білоус. "Іванна-Купала". В. 18. Полтавський ФЗ. 1992. Приватна колекція
В. Білоус. "Пісня". В. 35, "Журавка". В. 16, "Віночок". В. 15. "Іванна-Купала". В. 18. Полтавський ФЗ. 1992
«Ніколи не зупинятися на одному рівні, не повторювати завтра того, що зроблено сьогодні, постійно шукати новий аспект, викликати звучання нової ноти. Мистецтво – вічне оновлення» - девіз по життю та у творчості мав Володимир. Він створив понад сто пам’ятників та меморіальних дощок, музейних експозицій у рідному регіоні, а в останні роки свого життя викладач у Полтавському технічному університеті (доцент кафедри образотворчого мистецтва).
В. Білоус та М. Козак. Тростянецький дендропарк, Чернігівська область. 1966 рік. Фото М. Козака
Від діда Пилипа Павловича, який умів робити миски, ложки, сопілки, працював з деревом та глиною, успадкував Володимир здібність до образного мислення і малювання. А перші свої скульптури хлопчик ліпив з тіста біля бабусі, яка випікала вироби онука у печі. Відвідував гурток юних художників, який діяв в Оболоні. А коли у 1963 році закінчив місцеву восьмирічну школу, став учнем відділення кераміки Миргородського технікуму імені Миколи Гоголя. Тут визначилася мета його життя. Закінчивши з відзнакою навчання у Миргороді (викладачі Л. Статкевич, Т. Мірошніченко), він у 1968 році вступає до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, нині Львівська академія мистецтв, (викладачі І. Якунін, В. Борисенко, Д. Крвавич, З. Флінта). Його дипломна робота – великі за розміром монументальні барельєфи на тему «Алегорії мистецтв» – і зараз прикрашають головний фасад інститутського корпусу у Львові.
З 1970 року роботи В. Білоуса експонувалися на міських (Львів, Полтава, Київ), з 1974 - всеукраїнських, закордонних (м. Велико Тирново, Болгарія, 1976; м. Лос - Анжелес, США, 1980) виставках. Твори зберігаються у музеях Полтави (краєзнавчий, художній, Полтавської битви, Літературно - меморіальний Панаса Мирного), Національному музею ім. А. Шептицького у Львові, Національних заповідників - музеїв м. Гоголя та А. Макаренка на Полтавщині та чисельних приватних зібраннях.
Останній випал виробів на Полтавському фарфоровому заводі відбувся у травні 2002 року.
Полтавський фарфоровий завод. В живописному цеху. 2000
В. Білоус. "Торс". В. 13. Полтавський ФЗ. 1992
Що до назви "Ворскла". Топонімічні легенди розповідають, що Ворсклу охрестив Петро I. Імператорові не пощастило під час переправи через річку. Государ вирішив помилуватися чудовими красотами Бєлгородської землі через підзорну трубу. З труби випала лінза і попала прямо в річку. Петро засмутився і сказав: "Вор скла". "... Прагнення [людей] якось пояснити незрозумілі назви часто призводило до появи найбезглуздіших етимологій і навіть цілих легенд, що підкріплюються посиланнями на справжні історичні події, - каже автор «Дивовижна етимологія» Анатолій Пасхалов. - Зрозуміло, ці легенди не мають нічого спільного з дійсним походженням відповідних топонімів. Але вони важливі в іншому відношенні ... [вони] показують, як тісно народна етимологія пов'язана з усною народною творчістю - фольклором. Багато оповідей і легенд виникли подібним же чином - в результаті спроби етимологічного осмислення незрозумілих слів і назв".
"Ангара й Байкал"
На скульптурну композицію з алегоричними фігурами звернула увагу, коли вишукувала порцелянові образи по творчості Лесі Українки. Вони викликали в мене асоціацію Русалки та Водяника з «Лісовій пісні». Пам'ятаєте, Водяник виринає посеред озера і повчає Русалку про сором заводить танки з чужинцем. Русалка спустилася в воду по плечі й, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька: «Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав? Се ж "Той, що греблі рве!». Але продавець підписав знахідку: "Русалка та Нептун", виробник Київський завод. Необхідність упевнитися в правильності атрибуції вивели мене до авторства, назви та цікавої історії виникнення сюжету порцеляни як до символу популярного місця.
Легенда розповідає, що в старі часи могутній Байкал був веселим і добрим. Міцно любив він свою єдину дочку Ангару. Найкрасивіше її не було на землі. Вдень вона світла — світліше неба, вночі темна — темніше хмари. І хто б не їхав повз Ангари, всі милувалися нею, все славили її. Навіть перелітні птахи: гуси, лебеді, журавлі — спускалися низько, але на воду Ангари сідали рідко. Вони говорили: «Хіба можна світле чорнити?»
Старий Байкал беріг дочку пущі свого серця. Одного разу, коли Байкал заснув, кинулася Ангара бігти до юнака Єнісею. Прокинувся батько, гнівно сплеснув хвилями. Піднялася люта буря, заголосили гори, попадали ліси, почорніло від горя небо, звірі в страху розбіглися по всій землі, риби пірнули на саме дно, птиці понеслися до сонця. Тільки вітер вив, та біснувалося море — богатир. Могутній Байкал вдарив по сивий горі, відламав від неї скелю і кинув услід втікачці — дочці. Скала впала на саме горло красуні. Заблагала синьоока Ангара, задихаючись і ридаючи:
- Батько, я вмираю від спраги, прости мене і дай мені хоч одну крапельку води.
Байкал гнівно крикнув:
- Я можу дати тільки свої сльози!
Л. Болдирєв. Попільничка "Ангара й Байкал". В. 12. Ангарський завод керамичних виробів. 1965 - 1970.
Тисячі років тече Ангара в Єнісей водою-сльозою, а сивий самотній Байкал став похмурим і страшним. Скалу, яку кинув Байкал у слід дочки, назвали люди Шаманським каменем. Там приносилися Байкалу багаті жертви. Люди говорили: «Байкал розгнівається, зірве Шаманський камінь, вода хлине і заллє всю землю».
Шаман - камінь. Панорама Байкалу та Ангари (Росія)
Всім хто вирішував провести свою відпустку на Ангарі, настійно рекомендують почати свою подорож з витоку єдиної дочки Байкалу. Ангара - найбільша притока Єнісею, єдина річка, яка випливає з Байкалу. Не побувавши на початку, не познайомившись з великим батьком Ангари - чудо-озером Байкалом, не можливо відчути дивовижну, а багато в чому і унікальну річку. Ангара - по-бурятському й евенкійському «Анга» позначає «пащу», «рот» - отримала свою назву через ущелини, що дає вихід водному потоку з Байкалу. Початок Ангари в Листвянці - найвідомішому курортному місці на Байкалі, де відпочивають тисячі жителів Іркутська та околиць. В Листвянці побудовано безліч готелів, приватних готелів, ресторанів, кафе, багато хто приїжджає сюди на вихідні просто дикуном з машинами. Набережна Байкалу по жвавості нагадує променади курортів Чорноморського узбережжя.
Л. Болдирєв. Коробка туалетна "Легенда про Ангару" (втеча Ангари від Байкалу). В. 12. Хайтинський фарфоровий завод. 1969. Розпис фарбами та золотом.
Значить, по моєму придбанню пошук дав не тільки назву, а й автора - Л. Болдирєв. Ангарський керамічний завод утворений в 1960 році. В основному виробляв кераміку для забезпечення керамічними виробами будівництв Сибіру, Півночі та Далекого Сходу, однак при ньому був невеликий художній відділ, який займався скульптурою. Тиражі були маленькими, частина йшла нерозписаними. Штат художників також був невеликий. У 2006 році підприємство було перепрофільовано на випуск виробів з санфаянса, а в 2010 році завод був визнаний банкрутом.
"Волхов"
Новгород - один з найдавніших та найвідоміших міст Росії, один з центрів Київської Русі. У 1959 році широко відзначалося 1100-річчя древнього міста. Річка Волхов - відома ріка. Історично стародавнє місто розділений на Торгову і Софійську частини, кордоном між якими є річка Волхов. Назва Волхов, по одній версії, походить від дерева вільхи, яка в достатку росла по його берегах, за іншою версією, воно походить від імені Волхва або Вовка — бога полювання в давніх слов'ян. Є й третя версія, згідно з якою річку нарекли на честь язичницьких жерців — волхвів.
Панорама ріки Волхова у місті Новгород (Росія)
Тамара Гаврилова (1924 - 1998)
Чудова панорама Волхова невіддільна від Новгорода і його історії. Річка відомо як частина історичного шляху «з варягів у греки». У 1959 році широко відзначалося 1100-річчя древнього міста. До святкування за ескізами викладача кружка (з 1967 року головного художника Бронницького фарфорового заводу «Відродження») Тамари Олександрівни Гаврилової було випущено порцеляновий сувенір – фігурку «Волхова». Фігурка дівчини в кокошнику має напис – «Новгороду 1100 лет».
Т. Гаврилова. "Волхова". В. 23. Бронницький фарфоровий завод «Відродження». 1959
Статуетка відтворює зміст та характер відомої ріки. Примхливу і норовливу, натуру як у жінки, Волхова постійно відчували новгородські жителі, які помітили, що річка час від часу змінює напрямок течії. В історії цей факт зафіксований вже в 1176 році. У новгородських літописах є згадки про те, що Волхов іноді тече «нав'зводье», тобто назад. Зі зміною ходу Волхова пов'язували погані прикмети, тому таке природне диво завжди сприймалося з побоюванням. Це явище породило легенду про те, «як владика Іоанн на бісові літав»: «Жив в Новгороді у дванадцятому столітті архієпископ Іоанн. Молячись одного разу у своїй келії, почув владика дивні звуки, що виходили з ... рукомийника. Зрозумівши, що без нечистого тут не обійшлося, владика покрив рукомийник хресним знаменням. Замкнений біс почав благати про милість, пообіцявши виконати будь-яку вимогу Іоанна. І мовив владика: «За твоє наказую тобі нинішньої ж ночі донести мене з Новгорода в Єрусалим-град, туди, де стоїть Гроб Господній, і назад. Якщо виконаєш, відпущу ». Біс підкорився, але щоб не впустити своє реноме, висунув зустрічну умову: нікому не говорити про цю угоду. Зробивши чудову подорож, владика не витримав і розповів про цю пригоду своїм приближеним. Біс сприйняв це як порушення контракту і почав мстити. Новгородці раптом стали помічати юну дівчину, що виходила з келії архієпископа, в келії чесного старця відвідувачі помічали то жіноче взуття, то забуте намисто. Ображені у своїх почуттях новгородці вирішили вигнати скомпрометував себе владику, і хоча він гаряче доводив, що все це мерзенні підступи нечистого, городяни вирішили в буквальному сенсі сплавити архієпископа з міста, посадивши його на пліт і відштовхнувши від берега Волхва. Але тут, на подив новгородців, пліт поплив не вниз, а вгору по річці й попрямував прямо до Юр'єва монастиря. Уражені новгородці повинилися і прохали владику повернутися, а на тому місці, де пліт причалив до берега, поставили кам'яний хрест».
До речі, в новгородському музеї зберігається древній рукомийник, що належав архієпископу Івану. Кажуть, той самий ... Однак, як з'ясували вчені, нічого особливого в цьому немає. Під час рясних опадів чи танення снігів вода не встигає потрапити в озеро з — за природних перешкод. В результаті низький рівень води в Ільмені й притоки Волхова, які вона підбирає, змінюють рух річки.
Люди вигадували красиві легенди, щоб пояснити собі й своїм дітям назви села чи річечки. Потім ці легенди передавали з покоління в покоління, і в них щиро вірили. Художники зверталися до них, увіковічуючи у порцеляні.
Текст Л. Карпінська - Романюк
Commentaires